Частина 16. Три народи Мільдагори

Мільдагора зустріла їх жартівливими торгами, але крізь ярмарок хлопець Теарін не повів. Найперше він хотів позбутися ноші, що всю дорогу скиглила на його плечах. Оминувши натовп, вони прийшли до найджурки Янгіс, яка побачивши нещасну тварину, одразу заходилася нею опікуватися. Цього й слід було чекати, адже мати Шруда була найвідомішою знахаркою всієї Леардонії, до якої зверталися всі - від малого до великого. Хлопець був упевнений: тегранус невдовзі одужає. Почувши від неї, що Шруд та Грудлі вже давно чекають його у таверні, Аскаль і Теарін вирушили туди.

Свято в Мільдагорі було в повному розпалі, і звідусіль долинав веселий сміх. Через велику кількість гостей її вулиці більше нагадували строкату річку, ніж дороги буденного містечка. Продавці та майстри від усієї душі розхвалювали свої унікальні вироби та товари, не поспішаючи скидати ціну, а в мішечках покупців дражливо бряжчали дзвінкі. Проте так було заведено: спочатку треба поторгуватися, а вже потім розлучатися з ними.

На ярмарку можна було знайти все: від дерев’яного посуду та простого одягу до химерних виробів, про призначення яких Теарін і не здогадувалася. Дівчина насолоджувалася святковою атмосферою і захоплено роззиралася довкола. Аскаль міцно тримав її за руку, бо в такому натовпі й загубитись неважко. Час від часу він жартівливо перекидався кількома словами зі знайомими і швидко прощався, бо хотів якнайшвидше побачити друзів.

Таверна, до якої вони прямували, розташовувалася на перехресті двох вулиць і мала назву «Таккі Сміливий». Після смерті Таккі його дружина Янгіс віддала її своїм дітям: Шруду, Бейд та Меярі, з яких Шруд був найстаршим. Проте, як казали його молодші сестри, він умів лише ляси точити і більше цікавився бійками та розвагами, ніж щоденною працею, якої потребувала таверна. Тому фактично керування нею вони взяли на себе і досить вправно з цим справлялися, адже відвідувачів у їхньому закладі ніколи не бракувало.

Попри те, що через велику кількість народу майже нічого не можна було розгледіти, Аскаль зрозумів, що вони прийшли, почувши дзвін розбитого скла та тріскіт потрощеного стільця, що вилетів крізь вікно, - усе це супроводжувалося лайкою друга.

— А щоб тебе! — волав на когось найджур.

Взагалі, найджури були дуже гостинні та миролюбні, хоч і виглядали загрозливо через суворий погляд та маленькі ікла, що визирали з-під верхньої губи. Вищі за людину, вони мали кремезні тіла, суцільно вкриті переважно сірим, а іноді рудим чи чорним хутром. Жінки любили прикрашати себе різними квітами та носити на голові мереживний білий чепчик, а дехто з чоловіків чіпляв на одне вухо масивну сережку. Після нападу краадонів цей північний народ знайшов притулок у Мільдагорі, куди вони потрапили разом з вілдайорами, яких іноді презирливо називали «червоноротими». Проте таке траплялося вкрай рідко. Лише коли їм здавалося, що люди поводяться надто зверхньо, або в пориві сварки через свою задирикуватість. Так, саме ця притаманна їм риса часто ставала причиною всіх бійок у Мільдагорі, де майже кожного дня було чутно, як вони з’ясовують один з одним стосунки.

Їхню запальну вдачу відчули на собі й зевагури, які оселилися в Мільдагорі значно пізніше. Цей народ був невисоким на зріст, з гладенькою шкірою та худорлявими тілами, що нагадували великих ящірок. Проте пальці вони мали як у людей, а хвіст міг розтягуватися на потрібну довжину і, здавалося, жив власним життям, повсякчас намагаючись поцупити все, що погано лежало. Зрозуміло, це було не зі зла, а тому, що «в господарстві все знадобиться». Та якби не він, можливо, і бійок у Мільдагорі було б значно менше, бо найджури миттєво спалахували, коли після візиту зевагура з дому зникала улюблена кружка чи пара виделок. І все тому, що, на думку хвоста, посуд був не на своєму місці. Загалом, зевагури були товариськими, майстерними та авантюрними. Вітаючись, вони чемно знімали свої капелюхи із загнутими полями і вклонялися, проте широкі кишені їхніх штанців завжди залишалися відкритими для знахідок такого спритного додатка до зовнішності, як власний хвіст.

Попри таку різницю в характерах, три народи з часом навчилися непогано ладнати між собою.