Частина 14. Неввічливий вілдайор.

Як тільки краадон зник із поля зору, Теарін підбігла до незнайомця. Кігті птаха залишили на ньому глибокі рани, що без упину кровили, але, на щастя, її рятівник був живий. Дівчина із зусиллям перевернула його на спину. Молодий чоловік ледь чутно застогнав — мабуть, через те, що вона ненароком зачепила його опалене плече. Теарін дістала з торбинки мазь Лінеї і легкими дотиками нанесла її на рани. Потім вона зняла з хлопця шкіряний ремінь порожнього сагайдака, що тиснув йому на груди, заважаючи вільно дихати.

Посередині сагайдака виднілася вишита літера «В», що одразу наштовхнуло дівчину на думку: незнайомець був вілдайором. Верд колись розповідав, що всі мисливці Леардонії позначають свою зброю. За негласним правилом, це має бути перша літера назви рідного краю. Теарін підняла з землі одну зі стріл, що розсипалися віялом біля мисливця після падіння. Вона нагадувала мініатюрний спис, який біля основи розходився на тонкі, ледь помітні шипи. Торкнувшись пальцями вістря, дівчина зойкнула від болю — гостре. Не дивно, що краадон оскаженів, коли воно встромилося в нього. Проте її здогадка підтвердилася: на стрілі теж була літера «В».

«Було б добре перенести його у безпечне місце», — думала вона, шукаючи очима хоч якусь схованку. Майже з відчаєм дівчина дивилася, як полум’я з шаленою швидкістю розповзається по йойрі. Навіть ті клаптики вцілілої трави, що щойно ховали її від краадона, невдовзі теж поглине вогонь, якщо йому не завадити. «Якби ж тільки пішов дощ… Хмм...» — Теарін почала швидко промовляти закляття.

Рятівна злива миттєво накрила собою палаючу сизу траву. Яке полегшення! Дівчина так зраділа тому, що тепер зможе допомогти незнайомцю, який ризикував заради неї життям, що навіть не звернула уваги на холодні струмені води за коміром, а вдале чаклування сприйняла як належне. Теарін підхопила хлопця під пахви і потягнула його до йойри. Вони обоє були промоклі до нитки. Волога трава неприємно подразнювала шкіру й чіплялася за одяг, проте це було краще, ніж чекати, поки вогонь добереться до них. Зрізавши ножем високі стебла, дівчина перев’язала їх між собою, змайструвавши щось схоже на ноші, і потягнула мисливця за собою, пихкаючи від напруги. На її втіху, хащі скінчилися раніше, ніж вона сподівалася.

Теарін зупинилася біля старого дерева, яке, здавалося, росло тут ще з часів пращурів. Його могутній стовбур неможливо було обхопити, а товсте гілля, спадаючи до самої землі, було здатне сховати подорожнього не гірше за йойру. «Ось і добре…» — подумала дівчина, знесилено впавши біля коріння. Незнайомець знову тихо застогнав. Він досі був непритомний. Теарін вирішила ще раз змастити його рани чудодійною маззю. Щоб зробити її, Лінея декілька днів збирала ранкову росу, зігріту першим промінням сонця, варила в ній зілля з трав та кори, нашіптуючи закляття, а потім щоночі залишала магічну суміш під сяйвом молодого місяця, аби він насичував її своєю енергією до повні. Після цього мазь затягувала глибокі рани за декілька нанесень, а дрібні подряпини прибирала миттєво. Дівчина змастила нею власні долоні, де натерті мозолі пекли наче розпечене вугілля, а потім обережно обробила рани мисливця. Поглядаючи на нього з цікавістю, вона чекала, коли молодий чоловік опритомніє.

На вигляд він був років на вісім старший за неї. Темне хвилясте волосся до плечей обрамляло мужнє обличчя. Волога сорочка, що прилипла до тіла, відкривала погляду міцні м’язи та досконалу статуру. Щось досі незнайоме сколихнулося всередині Теарін — щоки дівчини зрадливо запалали, і вона поспіхом відвернула погляд. Проте було дещо, що робило природну цікавість сильнішою за ніяковість: їй припекло перевірити, чи немає такої ж літери «В» ще й на руків’ї його ножа. Теарін обережно витягла його з чохла й почала роздивлятися.

— Звідки ти взагалі така взялася?

Почувши голос мисливця, який, опритомнівши, весь час спостерігав за нею так само уважно, як вона вивчала його зброю, дівчина аж підскочила, вдарившись об гілляку. Від несподіванки вона впустила ніж, і той встромився в землю зовсім поруч із ним.

— Дякую, що не в мене, – прошипів хлопець, витягуючи його з дерну. Теарін, розгубившись, не проронила ні слова. Він підвівся на лікті. На диво, біль у плечі пройшов, а про глибокі рани нагадували лише закривавлені плями на сорочці.

– Ти що, води в рот набрала? Чи краадон відняв у тебе здатність розмовляти? - незнайомець намагався говорити підкреслено спокійно, проте нищівний погляд та пульсуючі жовна видавали, що він щосили стримує гнів. — Повір, це найменше зло, яке він міг тобі заподіяти, — його голос не віщував нічого доброго. Наостанок хлопець ще й знущально додав: — Розказати, що вони роблять з дівчатами, яких беруть у полон?

— Ні, я…, - почала Теарін, та незнайомець як рявкне:

— Так якого біса тобі знадобилася ця долина? Легковажність — це твоє друге ім’я?

Теарін зиркнула на нього – вона не заслуговує на таке ставлення!

— Дуже неввічливо так поводитися з незнайомою людиною, — сказала вона, піднявши підборіддя.

— Що? –  хлопець аж витріщився на неї, намагаючись збагнути: невже вона це серйозно? Тобто він ледь не загинув, рятуючи її, і ще має бути ввічливим?!

— Слухай, дівчино, — стримано почав він, — а тобі не здається, що я ледь не віддав кінці через тебе, тому слова ввічливості тут недоречні?

— Я взагалі-то допомогла тобі!

— Ти взагалі-то майже мене не вбила! Сиділа б собі тихенько в тій йойрі, так ні – поверещати захотілося! – гаркнув він.