Частина 12. Знайомство з Дорогою, або Перше вдале закляття.

Нельзідера була вже далеко позаду, коли Теарін, спустившись з її зелених пагорбів, перетнула по містку вузьке болото і вийшла на сонячну стежину, по обидва боки якої росли хащі дикої ожини. Дівчина прямувала до Мільдагори, де, за словами Верда, за два дні мало відбутися свято Родючої Землі. Зазвичай цього дня там влаштовували найбільший за рік ярмарок, куди з’їжджалися мешканці всієї Леардонії. Теарін сподівалася, що серед такої кількості гостей вона обов’язково знайде когось, хто підкаже, як дістатися Альдаріни.

Маленькі кельвіри, що за розміром були не більші за великого метелика, пурхали навколо дівчини, сідаючи то на волосся, то на плечі. Несподівано одна з пташок клюнула її в ніс, і Теарін розсміялася. Але що це? Вона була ладна заприсягтися: зовсім поруч пролунав ще один тихий сміх. Навіть кельвіри в ту ж мить розлетілися в різні боки. Хто ж це міг бути? Обхопивши руків’я ножа, дівчина мимоволі пригнулася і, озираючись на верхівки кущів та дерев, дрібними кроками пішла далі. Незнайомий сміх перетворився на відвертий регіт, і, здається, причиною цього була саме вона.

— Ой, не можу! — почувся голос, що, насилу стримуючи сміх, намагався заспокоїтися. — Уперше бачу, щоб хтось так ходив.

Теарін одразу випрямилася і гордо розправила плечі.

— Я теж уперше зустрічаю того, хто відверто глузує з інших, а сам боїться показатися, — сказала вона в порожнечу.

— Ну добре, добре. Вибач. Нікуди я не ховаюся, навпаки — дуже радий зустріти когось, хто набагато легший за тегрануса. Я хоч і звуся Дорогою, однак мені не дуже приємно, коли ця звірюка біжить та підіймає стовпом мій пил. До речі, дивитися собі під ноги — дуже корисна звичка, скажу я тобі.

Теарін здивовано поглянула вниз. Просто біля її ніг на поверхні проступило усміхнене пісочне обличчя, яке споглядало її з цікавістю і трохи нагадувало чоловіче. Через те, що воно постійно коливалося, а розмиті контури зливалися з рештою піску, його важко було розгледіти. Приголомшена Теарін сіла навпочіпки, дивлячись на це диво дивне. Здається, несподіваний знайомий, був цілком задоволений справленим враженням.

— Розумію твою реакцію: я і сам від себе у захваті! — промовив Дорога. — І якщо ти вже знаєш моє ім’я, то, може, скажеш своє?

Не дочекавшись миттєвої відповіді, він удавано захропів.

— Моє ім’я Теарін… — вичавила із себе дівчина. Вона все ще не могла оговтатися від подиву.

— Чудово, Теарін! Отже, куди ми з тобою мандруємо?

— Ми?

— Авжеж! Усе ж зрозуміло: ти кудись прямуєш, а я — Дорога — приведу тебе туди. То куди тобі треба? — спитав він, коли дівчина піднялася.

— Ти знаєш, як дістатися Альдаріни?

Тепер уже й пісочне обличчя витягнулося від здивування.

— Хмм, звісно, знаю. Я тут і усюди. Там, де моя піщинка, там і весь я. Тільки нащо тобі та гола земля?

— Мені потрібно перейти Шептун-поле.

— А-а-а…— розчаровано протягнув Дорога. — То ти з тих, хто шукає її дарів? Одразу би так і сказала.

Чому його слова здалися такими образливими? Він же зовсім нічого про неї не знає, а сказав так, ніби заздалегідь зневажає.

— Ти не розумієш. Мені не дари потрібні. Лише так я зрозумію, ким є насправді.

— А як сама думаєш, хто ти є? – майже байдуже спитало пісочне обличчя. На свій подив, Теарін, не роздумуючи, випалила:

— Чаклунка!

Дорога завмер.

— Ого як! Отак одразу — і чаклунка? — він перекотився на інший бік. — І добре чаклуєш?

— Взагалі не вмію.

— Не може такого бути, щоб чаклунка — і не вміла чаклувати! — недовірливо мовив він. – Ти, мабуть, щось замовчуєш?

— Та ні! Чесне слово, не вмію! Навіть просте дощове закляття у мене не виходить. Уявляєш, якось пробувала викликати дощ. Так-от: дощ так і не пішов, а всі кури на хуторі захворіли.

Вона опустила погляд і завмерла в очікуванні насмішок, але Дорога несподівано зайшовся веселим сміхом.

— Кури захворіли, а дощ не пішов? — реготав він.

Дівчина й собі розсміялася, одразу відчувши легкість — спілкування з Дорогою ставало дедалі приємнішим.

— Ось ти смієшся, а ми з тіткою через це вперше в житті посварилися, — невимушено зізналася вона. — Лінея б дуже хотіла, щоб я була такою ж могутньою чаклункою, як моя мати Нельсіда. А в мене, бачиш, і магічного дару нема.

Пісочне обличчя чомусь одразу замовкло і підкотилося ближче. Деякий час воно уважно на неї дивилося, а потім промовило:

— Теарін, я впевнений, що ти й справді чаклунка.

— Чому?

Дорога напустив на своє і без того загадкове обличчя ще більшої таємничості:

— Ти ж не думаєш, що ти єдина, хто мандрує моїми стежками? – промовив він змовницьки і перекотився в інший бік. – Повір, я чув бесіди не одного мага і точно тобі кажу: якби ти не вміла чаклувати, то нічого б і не було: ані дощу, ані хворих курей. Взагалі ні-чо-го.

— Якби ж так думала і моя тітка… — недовірливо почала дівчина, але Дорога її перебив: