Частина 10. Питання, що перевертають світ

Усю зворотну дорогу Теарін роздумувала над словами Брехи. Без сумніву, у ній щось змінилося після їхньої зустрічі. Старий торкнувся тих таємних закутків її душі, в які дівчина боялася зазирнути. Теарін відчувала сором: віщун казав шукати свій рід, а вона, якщо замислитися, справді нічого про нього не знала. До сьогодні їй було нецікаво чути про предків. Зрідка Лінея розповідала про матір та Даролгора, проте Теарін не намагалася дізнатися більше.

То хто ж вона насправді? Чого хоче? Чи дійсно їй байдуже, що магічний дар не прокидається, а закляття виходять аби як? Звичайна невдаха, яку магія оминає, чи все ж чаклунка, що прагне знайти свою силу? Дівчина зрозуміла: вона хоче пізнати себе. Розкрити все, що було закладено в ній змалечку. Не задля того, щоб задовольнити забаганку Лінеї. І не тому, що так, можливо, хотіла мати. А тому, що це її суть — нести магію у собі як вони, як Даролгор, як усі з її роду.

Теарін зайшла в дім і, не звернувши уваги на запашний пиріг, який тітка спекла, відчуваючи свою провину, задумливо пройшла повз і сіла біля вікна. Питання не вщухали: хто її батько? Чому Лінея ніколи не розповідала про нього? Можливо, є щось, чого тітка не хоче казати?

Схвильована тим, що дівчина сама не своя, Лінея присіла поруч на низький ослін.

— Розкажи мені про батька. Хто він? — несподівано попросила дівчина.

По обличчю чаклунки промайнула тінь: Теарін зачепила те, що довгі роки завдавало пекучого болю. Вона думала, що мовчання захистить небогу від нього, але розуміла: колись доведеться про все розповісти. І це має статися зараз. Проте як, адже вона й сама не знала, хто батько дівчини?

Голос жінки захрипів від хвилювання:

— Якби ж я знала… — у відчаї почала вона. — Твоя мати ніколи не розповідала мені про нього, хоч це і було трохи образливо. Не розумію, чому Нельсіда вважала, що я не збережу її таємницю. За життя вона жодного разу не назвала його імені. І навіть після того, як ми покинули Альдаріну, всі спроби дізнатися щось про твого батька виявилися марними. Наче якась вища сила не хоче відкривати мені усю правду.

— Може, він і є розгадкою, чому я не маю магічного дару? — після недовгої паузи спитала Теарін. — Ти якось обмовилась, що тільки безумовне кохання наділяє дитину справжньою силою. Тож, виходить, кохання мого батька було нещирим?

Лінея зітхнула.

— Це єдиний висновок, який напрошується. Але ж ми не знаємо того, що було насправді. Я, принаймні, не хочу в це вірити.

— А Шептун-поле? Ти колись чула про нього? — знову спитала дівчина.

Брови чаклунки поповзли вгору.

- Звідки ти про нього дізналася?

- Бреха сказав. Зустріла його після нашої сварки.

- Знайшла кому вірити! Я й досі шкодую, що звернулася до цього п’яниці!

- І все ж… Він сказав, що якщо я перейду це поле, то розкрию все, що в мені приховано.

Тітка раптом підійшла до столу і навіщось сховала подалі пиріг.

- Навіть думати про це забудь! – кинула вона Теарін.

- Але чому?

- Бо нікому ще не вдалося його перейти і повернутися назад! Нікому!

Вона важко сіла на ослін і взяла руки дівчини у свої.

- Після жахливої пожежі, про яку ти вже знаєш, Альдаріна створила його, щоб зберігати свої дари. Але ніхто ще не зміг їх отримати — навіть краадони, через яких ми були змушені покинути нашу землю. Всі, хто хотів дару для себе, гинули через шепіт його трав, що забирав волю і зводив з розуму. Тому, будь ласка, облиш навіть думати про це. Я не витримаю, якщо втрачу ще й тебе.  

Чаклунка втомлено підійшла до ліжка і розгорнула ковдру.

- Завтра буде новий день, лягай краще спати, Теарін.

- А який дар був у моєї мами? – спитала дівчина перед тим, як Лінея збиралася загасити свічку.

Чаклунка якось дивно подивилася на неї і ледь чутно промовила: 

- Як і Альдаріна, Нельсіда могла створювати дари для тих, кому забажає. Шкода, що вона не встигла зробити це для своєї дитини.