Частина 9. Зустріч біля річки

«І лише через невдале закляття…» — думала дівчина, діставшись свого таємного місця — невеличкої річки під поваленим дубом. Вона й досі не могла приборкати буревій почуттів після сварки з тіткою. «Курей, звісно, шкода, але ж є і непогана новина — все-таки закляття подіяло. Хоч і не так, як хотілося. Де ж я припустилася помилки?» Вона почала згадувати слова: «Доще… лукнарієс… Може, треба було казати „лунарієс“?» Ну чому чаклувати так важко!

Дівчина занурила щиколотки в прохолодну воду і почала перебирати пальцями ніг круглі камінці, що лежали на дні. Маленькі яскраві рибки, граючись із течією, приємно лоскотали шкіру, і гнів Теарін як рукою зняло. Спостерігати за ними було так захопливо, що вона й не почула легких кроків за спиною. Тому, коли позаду хтось кашлянув, Теарін аж підскочила від несподіванки.

«Бреха! — невдоволено подумала вона, побачивши старого. — Принесла ж його халепа». Віщуна вона сторонилася ще з дитинства: як насупить свої брови та зиркне з-під них, то хоч тікай. А коли дізналася від Лінеї про його передбачення, то й зовсім була б рада ніколи не зустрічати старого. Кинувши коротке «Вітаю», Теарін поспішила геть.

Та віщун раптом схопив її за руку і зазирнув у вічі.

— Як хочеш, щоб приховане в тобі відкрилося, треба Шептун-поле перейти! — промовив він і хитро всміхнувся.

«От лис — знає, чим зачепити».

— Ви про що це, діду? — удавано байдуже спитала вона. Та Бреха раптом посерйознішав. Наче прислухаючись до чогось, він підняв угору вказівний палець і поважно промовив:

— Маю передати тобі, що духи кажуть.

Він підібрав із землі свої довгі рідкі вуса й усівся на траву. Не поспішаючи, розклав їх навколо себе на кшталт кола і запалив люльку. Теарін уже почала ніяковіти від того, як довго віщун вдивлявся в неї крізь кільця диму, аж поки нарешті не мовив:

— Від своєї долі ти не втечеш. Проте не тому довіришся, кого за друга вважатимеш. Але коли здолаєш того, хто не є тим, ким здається, — усе стане на свої місця.

Дівчина полегшено зітхнула — звичайна собі маячня дідугана.

— Ну і закрутили ви, діду! — вона розсміялася. — Ви ж це щойно вигадали, так? Не плутали б людей краще.

— Цить, коли духи говорять! — сердито гримнув на неї Бреха і, заплющивши очі, продовжив далі: — Шукай свій рід — у ньому твоя сила. Знайдеш його — отримаєш більше, ніж очікуєш. Щирого подарунка стережись, бо біду він у собі несе. І пам’ятай: як дитина нудьгує — дорослим непереливки.

Віщун несподівано замовк. «Може, заснув?» — подумала дівчина, бо старий так і сидів без руху. Вона підійшла ближче і тихенько його гукнула. Бреха мовчав.

– Діду! – нахилившись до нього, покликала вона голосніше. Раптом віщун щосили чхнув.

— А? Що? — питав він, витріщивши очі. Потім сам до себе розсміявся: — Це ж треба — заснув! От старість… Хропів?

Ледь стримуючи усмішку, дівчина заперечливо похитала головою. Бреха заметушився і знову до когось звернувся, спрямувавши свій погляд вгору:

— Щось ще? Ні? Ну добре…

Він дістав з-за пазухи гамарлиху і, глянувши на Теарін, мовив:

- Духи все сказали… йди собі.

Дівчина невпевнено зробила крок – їй уже й не хотілося нікуди йти. Бреха виявився не таким, як казали. Може, він і бреше, проте вона побачила, що за маскою похмурості ховалася добра та весела людина. Теарін охоче б послухала його історію та про духів, але старий, бачачи, що вона не поспішає його покидати, знову насупив брови і гримнув:

- Подивіться на неї – то втекти хотіла, а тепер прогнати не можу!

Та потім додав доброзичливо:

- Ну йди вже, дитино, йди. Дай побути насамоті старому п’яниці.