Частина 8. Сварка з Лінеєю

Цей день обіцяв бути прекрасним! Ранковий вітер впустив свіже повітря в кімнату Теарін, якій два дні тому виповнилося вісімнадцять. Теплі промені грали відблисками на листі айрайози, що, скориставшись нагодою, просунулося у відчинене навстіж вікно, і лоскотали обличчя дівчини, проганяючи рештки сну.

Вона солодко потягнулася і визирнула на вулицю. Що ж, дощ викликати не вдалося, як навчала Лінея, але, може, закляття подіяло на сонце: воно світило як ніколи яскраво. Теарін швидко вдяглася і вийшла надвір. Там, у великому камені з круглим отвором, на неї вже чекала зібрана вранці роса. «Лінея…» — з ніжністю згадала вона свою тітку. Чаклунка завжди робила так, щоб краплі роси самі збиралися в ньому. Вода була такою прохолодною та чистою, що могла б правити за дзеркало. Теарін не втрималася і скорчила своєму відображенню кумедну гримасу.

Лінеї не було вдома. Щоранку вона ходила до хутора, щоб придбати в пекарні Зельнери найсмачніші в усій Нельзідері хлібці. «Тітка, звісно, буде незадоволена. Проте це ж не вперше, коли в мене не виходять закляття, якось воно буде», — думала Теарін, снідаючи смаженими паличками з козячого сиру та виноградом. Тепер Вальзигур майже щодня приносив його Лінеї. Знаючи, що тітка не може довго на неї сердитися, дівчина вирішила дочекатися її повернення і почала складати докупи висушену йойру, щоб сплести з неї когур.

Тим часом у пекарні Зельнери народ схвильовано обговорював останню новину: якась невідома недуга раптом підкосила всіх курей на хуторі. Звідки взялася така напасть, ніхто й гадки не мав, лише Лінея одразу здогадалася, у чому річ. «Ну, Теарін, — сердито подумала вона, покидаючи пекарню, — це вже занадто». Чаклунка була така розлючена, що навіть не помітила, як з’їла по дорозі майже весь куплений хліб. Навіть не глянувши на небогу, яка, побачивши її вираз обличчя, миттєво зрозуміла — поблажливості не буде, жінка зайшла до хати. Кинувши недоплетений когур, Теарін пішла слідом за нею.

— Як це називається? — стримано почала чаклунка.

— А що сталося? — спробувала обернути все на жарт Теарін і невпевнено усміхнулася.

— Вона ще й сміється! Ти знаєш, що коїться? На хуторі всі кури підхопили якусь невідому недугу. Часом не знаєш завдяки кому?

«Ну ось, починається…» — Теарін зсунула брови і приготувалася вислуховувати повчання, які Лінея завжди читала у таких випадках. Проте замість цього чаклунка чомусь важко зітхнула.

— Біда мені з тобою, Теарін, — втомлено промовила вона і дістала з торбини останній хлібець. — Невже так важко було повторити слово в слово закляття, яке я тобі дала? Ну як так можна було все переплутати: замість дощу — недугу на курей наслати! Дякувати Духам, що більшого лиха не сталося, — похмуро пробурмотіла вона і відвернулася.

Лінея була сама на себе не схожа — її плечі поникли, а погляд поринув кудись удалечінь. Теарін винувато підтиснула губи. Вона ніколи не розуміла, чому для тітки так важливо навчити її заклять! На думку дівчини, вона лише марнувала свій час. Ну не виходило в неї чаклувати, і край! Розчарування одне.

До того ж тітка не здогадувалася, як ці невдалі чаклунські спроби щоразу важким камінням лягали Теарін на плечі, змушуючи нести тягар невиправданих очікувань. Вона ніколи не зможе стати такою ж чаклункою, як тітка та мати! Ніколи… І все ж дівчині хотілося загладити провину.

— Тітонько, ну ти ж знаєш, я ще ого-го в тебе буду! — не зовсім вірячи в те, що каже, Теарін лагідно обійняла Лінею. Та цього разу чаклунка була розлючена не на жарт.

— Скільки ще чекати на те твоє «ого-го»? — сердито озвалася вона. — А зараз що? Всіх переб’єш своїм чаклуванням?

Тут уже й Теарін не витримала.

— То, може, я тобі як хрін у носі?! — роздратовано випалила вона. — Що мені тепер — крізь землю провалитися, бо я не така, як ти?

У цю мить до очей зрадницьки підступили сльози. Намагаючись стримати їх, дівчина вибігла з дому.

— Не маєш дару, то хоч учись! — спересердя крикнула Лінея, коли за Теарін захряснулися двері.