Частина 6. Шість років тому, або Хто такий Бреха.

Вперше думка про те, що Теарін народилася не від безумовного кохання її батьків, закралася в душу Лінеї, коли дівчинці виповнилося сім років. Зазвичай до цього віку магічний дар дитини вже проявлявся. Проте, хоч племінниця й обожнювала дивитися, як тітка чаклує, сама вона ніколи не прагнула дізнатися, як саме створюються дива. Ось це і було незвично. Магія пробуджувалася зненацька і вмить полонила собою. Вона давала поштовх майбутньому магу через один зі своїх численних проявів, який і визначав, що дитині буде вдаватись найкраще.

Так, наприклад, Лінея змалечку відчувала поклик природи. Даролгор збагнув, що дар доньки прокинувся, коли зернятка, що вона тримала в долоні, почали проростати від її слів. Дівчинці навіть не потрібні були закляття: вона просто бавилася, розмовляючи з ними як із живими істотами. Здатність створювати закляття прокинулась вже пізніше. Так мало бути і в Теарін, проте в дівчинки не було й натяку на магічні здібності.

Все ж Лінея сподівалася та чекала. Минув не один день, перш ніж вона наважилася звернутися по допомогу до місцевого віщуна і лише тому, що майже втратила надію розгадати таємницю народження своєї племінниці. Всі називали старого Брехою, через те, що пророцтва його перестали справджуватися. Лінея чула – у всьому винна гамарлиха, до якої віщун був ласий. Пекуча, мов розпечене залізо, вона згубила не одне життя, діставшись і до нього. Бо старий як нап’ється — бачить що завгодно, тільки не справжнє майбутнє. Принаймні всі так казали. Тож поклавши у кошик огуруси, вона рушила до віщуна.

Хатинка старого стояла на краю хутора. Махнувши на всіх рукою, він жив собі як хотів, осторонь від інших. Ні з ким не знався і до себе гостей не кликав. Вважав: кому треба — той сам прийде. А йому й самому було добре. Широке подвір’я його садиби було обгороджене низьким похиленим парканом з вербових гілок, густо обплетених польовою берізкою. За хвірткою, що, здавалося, трималася на доброму слові, ріс височенний кущ розпатланої червоної троянди — єдиної окраси цього двору. Біля самого входу чаклунка відчула густий запах гамарлихи та тютюну і трохи завагалася: йти чи не йти. Але все ж таки відчинила двері. Бреха сидів на лаві під стіною і щось стиха наспівував, набиваючи тютюном люльку. Побачивши гостю, він насупив брови, щось зважуючи в думках, а потім взяв та й промовив:

— Як духи не схочуть, то й не дізнаєшся. А сила роду до дитини вернеться, коли рідна кров на неї проллється.

І повернувся до жінки спиною. Отакої… Лінея хотіла ще дещо спитати, а він завів пісню голосніше, даючи зрозуміти, що розмову закінчено.

Чаклунка була вкрай розгублена. З одного боку, вона ніби й почула віщування старого. Та з іншого — чи можна було йому вірити? Схоже, більше з нього не витягнеш ні слова. Залишивши свій кошик з огурусами біля входу, жінка розчаровано пішла додому. Попри сумніви, Лінея все ж наважилася перевірити слова віщуна, коли через декілька днів випадково вкололася сухою йойрою. Кров, що виступила на пальці, вона капнула на плече сплячої Теарін, але дива не сталося. Коли минуло кілька місяців, а дар дівчини не прокинувся, чаклунка вирішила, що сама навчить небогу своїх заклять.