Частина 4. Донька чаклунки.

- Я до Верда! - радісно вигукнула Теарін, проковтнувши останній буаш. Вона зістрибнула зі стільця і чмокнула тітку в щоку.

«Хто б сумнівався», - подумала з посмішкою Лінея. Доньку сестри неможливо було відірвати від кузні. Годинами вона могла вдивлятися у заграву горна та спостерігати за тим, як з-під молота коваля народжуються прекрасні речі. Верд навіть зробив їй маленький ніж, бо вважав, що дівчата мають вміти не тільки супи варити, а й захистити себе за потреби. Ось і зараз Теарін потягнулася до полиці за його подарунком.

 - Дивись, щоб і коваль не залишився без носа, - не змогла змовчати чаклунка, коли племінниця сховала за пояс футляр із ножем.

Дівча поглянуло на тітку з докором – вже місяць минув з того дня, як через неї винороб Вальзигур влетів у діжку з вином, ледь не зламавши собі носа, а всі й досі вважали за потрібне покепкувати з неї. Треба ж було так статися, що в єдиний день, коли Лінея звільняла її від навчання, вона примудрилася перекинути кошик із виноградом у нього на подвір’ї. Взагалі-то винороб сам винен – треба дивитися під ноги, коли вибігаєш із дому. Це ж не вона поклала те гроно винограду на його кам’яний поріг. І на ногу Вальзигуру наступила зовсім випадково – хотіла допомогти. Хто ж знав, що в нього там болючий мозоль. Ох і завив він тоді від болю… жах! А яке в нього було перекошене багряно-фіолетове обличчя, що лаялося на чому світ стоїть, та дикі очі, що дивилися прямо на неї. Побачивши їх, вона одразу зрозуміла: настав час тікати.

А далі так: Теарін за паркан, Вальзигур підкульгує, але намагається не відставати. Зачепиться за колючку і починає лаятись та погрозливо рукою махати. Сусіди регочуть, дивлячись на них – а дівчина тільки й думає, як швидше втекти. Опинившись у рідному домі, вона, під здивованим поглядом своєї тітки, шмигнула у дальній кут кімнати і сховалась за плетений когур.

Важко дихаючи, розлючений Вальзигур з’явився на їхньому подвір’ї, бризкаючи слиною. Ривком відчинивши двері, він почав перевертати все догори дриґом, шукаючи Теарін. Таку поведінку Лінея довго терпіти не стала. Вона йому — хрясь по потилиці, а потім швиденько своє закляття промовила. Бідний Вальзигур одразу став схожий на кумедне ведмежа, що розгублено кліпало очима посеред кімнати. Він то бліднув, то червонів, не розуміючи, чому опинився в їхньому домі. Вигляд у нього був такий нещасний, що чаклунці навіть стало його шкода. Зглянувшись над чоловіком, вона придумала якусь правдоподібну історію, обробила його рану на носі чудодійною маззю, зробленою із трав, пригостила хлібцями з пекарні Зельнери та на додачу ще й подарувала виноробу повний кошик начаклованих зранку огурусів. Вальзигур покинув їхній дім абсолютно щасливим. А от племінниця після цього тиждень не виходила з дому як покарання і зубрила закляття.

З ними у дівчини була справжня біда. Наче і вчить, і запам’ятовує, а як на практиці почне використовувати, то щось і забуде. Дуже це засмучувало Лінею. Якщо так піде і далі, вона залишиться єдиною, хто несе в собі магію праотців. Думка, що славний рід Даролгора на ній і скінчиться, не давала чаклунці спокою. Невже Нельсіда, яку батько за магічний дар вважав «поцілованою Альдаріною», не залишила по собі жодного подарунка своїй дитині? У це було важко повірити. Хіба тільки… Ні, вона навіть не хоче такого припускати! Але донька чаклунки — і не вміє чаклувати… Висновок напрошувався сам собою: чоловік, від якого сестра народила Теарін, насправді її не кохав. У Лінеї душа краялася від таких припущень. Та ще й закляття не допомагали! Всі спроби дізнатися, чому племінниця не має власного магічного дару, досі залишалися для неї під завісою таємниці. Праві були мешканці Нельзідери, коли казали, що словам місцевого віщуна Брехи віри нема… Але ж він був єдиний, хто міг їй допомогти.