Частина 2. Син тесляра

До того як стати учнем Даролгора, Мальдіяр був одним із тих, хто оббивав поріг його дому. Юнак був незграбним та довгов’язим, проте щось вирізняло його з-поміж інших. Він не був таким нав’язливим, як решта шукачів, і напрочуд шляхетно звертався до старого мага та його доньок, коли вони проходили повз. Стояв собі тихенько під деревом навпроти їхнього будинку і терпляче чекав, коли наймогутніший маг Альдаріни зверне на нього свою увагу. Ні холодність Даролгора, ні дні під спекотним сонцем чи проливним дощем не могли змусити його рушити з місця.

Усе змінилося в один грозовий день. Лило тоді як з відра, а буря була такої сили, що виривала дерева з корінням. Тремтячий і наскрізь промоклий юнак продовжував стояти під деревом, яке гойдалося в різні боки від поривів шквального вітру. Нельсіда та Лінея не на жарт перелякалися за життя хлопця. Вони були так вражені його мовчазною непохитністю, що, незважаючи на незадоволення батька, швидко втягнули юнака в дім.

Опинившись всередині, Мальдіяр все ще тремтів від холоду. Йому так хотілося скоріше зігрітися, що коли невідомо звідки з’явилася чашка гарячого напою, чий пряний аромат приємно лоскотав ніздрі, хлопець, не боячись обпектися, жадібно припав до неї губами. Він одразу відчув, як розслабилися його м’язи, а в ногах утворилося щось схоже на щільні згустки чогось невідомого. Починаючи з кінчиків пальців, вони розсіювалися на тонкі промені, які, проникаючи в жили, зігрівали тіло своїм теплом. Мокрий одяг на хлопцеві  висихав дуже швидко і, невдовзі, на ньому не залишилося й сліду від крапель дощу, а сам Мальдіяр, хоч і був неймовірно збентежений, почувався бадьоро.

Прийшовши до тями, хлопець провів поглядом по кімнаті. Вона зовсім не відповідала його уяві і тому, що він чув від інших. Він сподівався побачити засушені лапки щурів на стінах та безліч різноманітних склянок з магічним зіллям на полицях. Натомість домівка Даролгора виглядала як звичайне затишне приміщення з м’яким розсіяним світлом. Судячи з приємного потріскування за спиною, його утворював вогонь у каміні, але погляд хлопця до нього ще не дістався. Яким же було здивування Мальдіяра, коли він побачив, що ніякого каміна тут не було. Лише невеличка купка дров біля стіни, яка тріщала сама собою та розповсюджувала по кімнаті тепло. Тут хлопець звернув увагу й на інші дива: килим під його ногами постійно змінював свій колір та форму; квіти в горщиках виростали за неприродно короткий час, а крісло-гойдалка в якому сидів, не зводячи з нього очей, сам Даролгор, про щось бурмотіло старому магові.

Несподівано той клацнув пальцями, і стіна поза ним розтанула, відкриваючи погляду величезну бібліотеку. Мальдіяр приголомшено видохнув – ще ніколи в житті він не бачив такої кількості книг, як зараз! Вони лежали поруч із старовинними рукописами та фоліантами і заповнювали собою важкі дерев’яні полиці зверху донизу. Книги, здавалось, жили своїм життям. Як пташки, вони перелітали з місця на місце і навіть вміли розмовляти! Мальдіяр бачив на власні очі, як дві з них повернулись одна до одної і, розгорнувши свої сторінки, почали переказувати свій зміст та ще й його обговорювати.

Невеличка книжка прилетіла до рук юнака. З першого ж речення Мальдіяр зацікавився. Не відриваючи від неї очей, він ковтав одну за одною сторінки, а вона ще й підказувала йому, на що звернути увагу. Заглиблений у читання, він не помічав, як линув час, і просидів так на підлозі аж до наступного ранку. Даролгор був вражений. Вже давно він не зустрічав когось, хто б мав таку непідробну допитливість. З того дня Мальдіяр став його учнем.

У сина тесляра виявилися неабиякі здібності до магії. Сила Даролгора заворожувала його та зміцнювала у думці, що він обрав для себе правильний шлях. Та й старий маг прикипів до нього як до рідного сина. Успіхи Мальдіяра були настільки вражаючими, що старець почав серйозно задумуватися, чи не передати юнакові свою силу, коли прийде час полишити цей світ. Він і не уявляв, що саме це, в якусь мить, і стало заповітним бажанням його учня. Хлопець і сам не помітив, як його щира жага до знань перетворилася на нав’язливу ідею отримати всю магію Даролгора. Так, він провів довгі роки за виснажливим навчанням та магічними практиками, і це зробило його чаклуном, чия магія була не слабша за силу доньок старого мага. Проте, навіть попри своє тепле ставлення до них, Мальдіяр хотів, щоб саме йому, а не дівчатам, Даролгор передав свою силу. Врешті він все ж зміг переконати у цьому вчителя. Коли небуття покликало Даролгора до себе, той за правом наслідування передав магічний захист Нельсіді і… раптово помер, залишивши свого учня ні з чим.

Заповітне бажання вислизнуло з рук чаклуна за мить до того, як він торкнувся руки старця. Важко передати, який відчай та лють охопили його. Несамовитим криком вони рвалися з тіла назовні, намагаючись знайти вихід. Але чоловік стримав себе, тим самим затамуваши цю ненависть у собі. Лише одна людина на цілому світі могла вгамувати біль Мальдіяра, якби відповіла на його почуття. Але серце Нельсіди вибрало краадона.