Частина І. Земля магів.

     За часів чаклунства та магії, на мапі славної Леардонії була одна земля, яку всі називали Альдаріна. Споконвіку то була земля магів, де навіть у повітрі відчувалася магія. Хліб там був найсмачніший у пекарів, сіно - найзапашніше у фермерів, тканини - найприємніші у кравців, а найгарніші вироби - у ювелірів. Усе, до чого торкалися турботливі руки її мешканців, ставало накращим. 
     Це робило Альдаріну особливою серед інших земель. Її дари могли збагатити, відкрити талант чи навіть здійснити мрію, проте найбільше земля магів раділа, коли без її допомоги кожен сам розвивав свої здібності, перетворював їх на майстерність, а майстерність - на визнання. 
     Магія Альдаріни приваблювала до себе різні народи. Бажання отримати  дар багатьох спонукало залишити свій дім і прямувати до землі магів. Долаючи велику відстань, вони іноді забували про те, що кожен дар потребує наполегливої праці. Це призводило до того, що сподівання отримати легкі гроші розбивалися вщент, зіткнувшись із магічним захистом, який у давні часи створили навколо Альдаріни маги цієї землі. Багато століть він надійно захищав її від ворогів, і лише тих, чиї думки були сповнені чистого та відкритого прагнення, чиє серце палало жагою розвитку, він впускав до землі магів без перешкод. 
     Магічний захист переходив від наймогутнішого мага Альдаріни до його старшої дитини за правом наслідування. Це забезпечувало її народ постійним миром та спокоєм, про який через краадонів уже давно забули інші землі. Проте миру Альдаріни, здавалося, нічого не загрожує. Магічний захист щодня та щоночі оберігав безтурботне життя її мешканців, а сама вона, як і раніше, була щедрою для всіх на свої дари. Біда прийшла до землі магів звідки не чекали. Наче несподіваний бур’ян, що проріс серед гарного квітучого саду, деяким мешканцям Альдаріни одного разу стало замало власного дару. Все менше цікавила їх справа, яка раніше окриляла й приносила радість, і все більше розбурхувало їхні уми бажання володіти справжньою магією — тією, яку маги та чаклуни Альдаріни мали з дитинства. Різноманітні дива, що виходили з їхніх рук завдяки магічному дару, раптом стали предметом заздрощів тих, хто такого дару не мав.
     Знаючи про те, що Альдаріна дарує його лише дитині, народженій в роду магів, багато чоловіків почали шукати прихильності чаклунок Нельсіди та Лінеї. Доньки наймогутнішого мага Альдаріни, Даролгора, славилися своєю вродою. До того ж, кожна з них мала від Альдаріни власний магічний дар. Молодша, Лінея, прискорювала дозрівання плодів та могла створити будь-яке закляття, а магії Нельсіди підкорялися стихії. Подейкували також, що дар старшої доньки Даролгора містив у собі якусь таємницю, і навіть батько не дозволяв їй використовувати його на повну силу. Тож шлюб із чаклункою міг відчинити врата до світу магії. Ті, хто намагався завоювати серця красунь, розмірковували так: спільна дитина теж отримає дар при народжені, а далі буде вже не важко придумати, як його використати. Проте була ще одна важлива умова, про яку вони не здогадувались:  тільки безумовне кохання між батьками наділяло дар дитини справжньою магічною силою. До цього залицяльники були не готові, тому й нещирість їхніх почуттів викривалася дуже швидко.  
     Були й ті, хто обирав інший спосіб пізнати магічний світ. Він полягав у тому, що сам маг міг захотіти передати комусь свою силу. Іноді так відбувалось коли наставав його час іти в засвіти. Тоді він, торкнувшись руки обранця, передавав йому свою могутню магію, що мала пам’ять усіх поколінь магів його роду. Але таким обранцем ще спробуй стати! Спочатку потрібно було заслужити довіру мага, щоб той погодився взяти до себе в учні. А потім - довгими роками наполегливої праці та навчання довести, що ти гідний його сили. Проте справжня магія  була варта таких зусиль. Складність полягала в тому, що маги Альдаріни не дуже хотіли брати когось у науку. Переконані, що таким шукачам насправді потрібні не їхні старовинні знання, а лише відчуття власної обраності, вони відмовляли їм як могли, хоча й намагалися робити це якомога ввічливіше. Бувало, звісно, їхній терпець уривався. І коли це відбувалося, в Альдаріні несподівано з’являлися надокучливі таргани. Перетворені на комах, нахаби залишалися такими допоки не розуміли, що так поводитися не слід. Та все ж більшість з них це не зупиняло, хоча, заради справедливості, треба сказати: одному все ж пощастило стати учнем у мага. Решта ж продовжували набридати своєю настирливістю: вони залазили в помешкання магів через вікна, підстерігали їх за деревами, весь час ходили слідом або взагалі заступали старцям вхід до власного дому. Врешті все це так допекло магам Альдаріни, що, заради того щоб хоч трохи побути на самоті, вони почали покидати свої домівки й ховатися від сторонніх очей у різних куточках Леардонії. Непомітно сталося так, що Альдаріна залишилася без своїх магів. 
     Єдиний, хто не покинув її, був Даролгор. Старий маг не міг допустити, щоб рідна земля опинилась без захисту. Хоча кожного дня він відчував, як слабшає тіло і роки починають брати своє, його магія все ще могла зберігати недоторканість Альдаріни. До того ж неабияк тішили старця доньки, чий магічний дар дедалі більше проявлявся та міцнішав. Лише пустотливий характер Нельсіди був постійним приводом для його хвилювання: дівчина була нестриманою у своїх почуттях. Пилкість та емоційність Нельсіди могли значно  нашкодити її магії та послабити сили: чи зможе вона підтримувати магічний захист на належному рівні? Даролгор мав сумніви щодо цього. От якби він міг передати його Лінеї, це було б значно краще для землі магів – молодша донька з дитинства вирізнялася розсудливістю. Проте старий маг не міг порушувати закони, що були створені задовго до нього: саме старша дитина мала отримати захист Альдаріни за правом наслідування. Залишалось лише сподіватися, що пристрасть Нельсіди не зможе заглушити голос її розуму.