Пролог.

     Нічну тишу порушували квапливі кроки молодої вродливої жінки. Це була чаклунка Нельсіда. Однією рукою вона відсувала вбік гострі гілки дерев, що боляче дряпали ніжну шкіру, залишаючи на тілі рвані сліди. Іншою ж обережно підтримувала живіт, де час від часу відчувалися легкі поштовхи її немовляти. Усе навкруги завмерло, спостерігаючи за старшою донькою Даролгора. Її розпатлане темне волосся спадало на прекрасне обличчя затуляючи очі. Ноги плуталися у високій траві, від чого вона була змушена зупинятись. Шалене серцебиття в грудях не давало забути про те, що сталося. Але вона мала попередити свою молодшу сестру про небезпеку, інакше події цієї ночі принесуть землі магів ще більше втрат. «Аби ж тільки встигнути! Аби ж встигнути…» — думала чаклунка, долаючи темряву лісу, який, здається, і не думав її відпускати.
     З очей Нельсіди бризнули сльози. Вона раптом відчула своє безсилля. Це через неї захист Альдаріни майже розтанув. Через неї  Булувар терпів муки болю, коли його тіло вигиналося від тортур. Вона не змогла врятувати його. Не змогла захистити їхнє кохання, впустивши до себе сумніви щодо його почуттів. Тільки її провина в тому, що він загинув. Єдине, що втішало чаклунку, — його дитина під серцем. Маленька частинка коханого, яку він залишив після себе. Несподівано різкий біль пронизав тіло жінки і змусив її опуститися на землю. Пологи були важкими. Сили швидко покидали Нельсіду, дедалі важчим ставало дихання. Але чаклунка змушувала себе триматися за життя, бо найбільше, чого вона хотіла в цю мить, — це побачити своє немовля. Коли нарешті пролунав крик дитини, виснажена жінка віддала донечці свій магічний дар і заплющила очі назавжди.