Епілог

— Так, мамо, зі мною все добре, — ми не спілкувались з нею всі ці  чотири  дні, коли я намагалась позбутися Жаху, і до того ж вижити. І я добряче отримала на горіхи, що не зателефонувала їй ці дні. Все-таки вона хвилювалась. Батько лише поцікавився тим, чи я жива-здорова і, задовільнившись відповіддю, залиши мене на покарання матері.

— Тоді, чому не телефонувала? — її дзвінкий голос мене оглушував, але я стійко його переносила.

Посміхнулась просебе, вона як завжди у своєму репертуарі.

—  Тут стільки всього класного відбулось, — спокійно почала розповідати їй. — Я і в ліс по ягоди ходила,  і квіти збирала, позагоряти встигла. І навіть побувала на дні  народження справжнісінького циганського барона.

Ну, що? Я майже не збрехала. 

Почула з боку сміх дівчат та Маківця, які слухали мою розмову через вікно, затуляючи собі рота, аби не порушити мою конспірацію. От вже ж.

Ні краплиночки співчутливості. Я ж тут викручувалась як могла, а вони все насміхались.

— То ти ще довго будеш там? 

— Я б хотіла взагалі сюди переїхати, — приголомшила маму своєю заявою. 

На тому кінці раптом запанувала тиша. Мама видно була в шоці, бо ні слова не мовила.

— Ало… Ало, ти мене чуєш? 

— Уляно,  — прозвучало надто голосно, що мені довелось відсунути слухавку він вуха, якщо мені хотілось мати здатність бодай щось чути в майбутньому. — Це що ще за новини такі. Ти ж не в секту потрапила? 

— Ні, — засміялась я. — Ні в яку секту я не потрапила.

— Де ти там жити будеш?

— Може купимо тут будиночок? — запропонувала я. — А взагалі я тут де з  ким познайомилась. 

І знову тиша.

— Уляно, я негайно приїду до тебе. Заберу тебе звідти. Мені не подобається те, якою ти стала. Що ще за знайомства такі, що ти хочеш залишитись в якійсь глушині?

— Ми самі до тебе приїдемо, мамо.

— Що значить ми? — ледь не запищала вона, але я почула на фоні тихі слова батька.

— Ну чого ти верещиш. Вона ж доросла вже. Каже, що приїде, значить приїде. Доню, ти ще тут? — поцікавився тато, певно відібрав у мами слухавку. 

— Тут.

— Ти казала, що приїдеш з гостями. Ми чекаємо вдома, —  а потім додав пошепки.  — раджу зробити це якомога швидше, довго я твою матір стримувати не зможу.

— Добре,— посміхнулась в слухавку, ніби батько міг мене бачити.

Я чула, як на фоні кричала мама, і батькові теж добряче дісталось, що став на мій бік, а не дотримувався, як вона казала, позиції дорослого. Але  я була впевнена, що вони обидва це переживуть. До того ж я пообіцяла, що повернусь додому.

— Як все пройшло, — поцікавились Дмитро разом з Ромашкою, які увійшли в кімнату на останніх словах матері, перед тим, як батько поклав слухавку.

— На твоєму місці я б боялась з ними зустрічатись, — посміхнулась я.

Ромашка теж підтримала мене, коли Дмитро глибоко вдихнув повітря, показуючи, що не хвилюється перед важливою зустріччю.

— Вони ж не битимуть мене? — обережно поцікавився, а я вже на всю реготала з його реакції.

Хто ж знав, що служник Жаху боятиметься моїх батьків.

—  Я не боюсь, — вперто заявляв Маківець. — Просто хвилююсь через знайомство з майбутніми родичами.

— Так впевнено про це кажеш,— кепкувала з нього. — Може вони й не будуть тобі родичами?

— Нам тітка Азалія трійко дітей нагадала, думаєш, що мене омине це?

— То ти через її слова такий впевнений. Тобі не казали, що будь-яке гадання то ймовірність? — я підняла брову догори, спостерігаючи, як зручно вмостилась в кріслі Ромашка.

— Тільки не цієї жінки. Все, що вона каже - збувається зі стовідсотковою гарантією.

— Та невже? Тобі чого ти трясешся, як листочок? Навіть Ромашка так не хвилювалась перед знайомством з родичами Лук’яна.

— То як може Ромашка комусь не сподобатись? А я можу. Простий сільський хлопець, а кинув оком на міську красуню.

Кожного разу, коли він говорив мені компліменти - я ніяковіла. Й досі не звикла до того, що Димко, як він казав, залицяється до мене.

Всі були розчулені його початковими жестами. Дівчата щоразу зітхали, коли Маківець залишав подарунки біля мого вікна. 

Моє серце теж тріпотіло щоразу, коли я його бачила. От здавалось, ще місяць тому я про нього не знала, а зараз варто було лише глянути на нього, то це неслухняне серце так швидко стукало, ніби погрожувало вистрибнути.

Вони з Ромашкою нарешті порозумілись. Дмитро нарешті відпустив дівчину в доросле життя не хвилюючись про те, що вона в чому могла помилятись. В цьому була і моя заслуга напевно. А може те, що тепер Дмитру було про що хвилюватись більше, ніж про Ромашку.

І я б на його місці саме це і робила. Бо на нас чекало ще одне не останнє випробування, через які проходять усі пари.

На знайомстві з моїми рідними він сам став наполягати, коли я повідомила Маківцю те, що вирішила прийняти пропозицію Ведани й залишитись в селі. Таким веселим я його, здається ще жодного разу не бачила.