Глава 39

— Все й справді закінчилось? — спитала я в Маківця, коли присіла поруч з ним наступного вечора.

— Схоже на те, — поглянув на мене хлопець. — Але я й сам не вірю в те, що це дійсно так.

— Як ти себе почуваєш, — поцікавилась, натякаючи на його пошкодження, завдані Жахом.

— Насправді не все так погано, як ти могла собі надумати, —  похитав головою він. — Ти сама як? Нічого не турбує?

— Крім сивого волосся та страху на все життя?  — він кивнув. — Нічого.

Маківець засміявся так щиро, що я не змогла відвести від нього погляд. Зараз ми були лише вдвох, приємне та тепле літнє повітря огортало тіло. Сонце вже заховалось за горизонтом, але ще не було темно. 

Спокійно. 

Я й не знала чи варто було щось казати, але Димко вирішив все за мене.

— Ромашка вже говорила з тобою? — я кивнула, але він і сам бачив нашу розмову. — Що хотіла?

— Тобі не здається, що контролювати дорослу сестру не правильно? — я нахилила голову вбік від чого моє волосся розсипалось по плечу.

—  Я просто хвилююсь, — ні на граминочку не засоромився хлопець, продовжуючи буравити мене уважним поглядом.

— Ромашка попросила мене перевірити чи пов’язані вони з Лук’яном долею, — тихо зізналась я, після недовгого мовчання.

Все одно б випитав, то яка різниця скільки я мовчатиму?

— І ти перевірила? — знову цей нетерплячий голос.

— Дмитрику, я ще не зовсім  опанувала свою силу. Я не можу користуватися нею коли завгодно, — трохи обурено мовила я. 

Знаю, що всі вони вірили в мене більше, ніж я сама. Але я, поки що була на самому початку свого шляху, тому очікувати якихось шалених результатів було марною справою. 

Але схоже Маківця це не дуже хвилювало.

— І все одно це не відповідь на питання, — захитав він головою.

Я вже хотіла навмисне промовчати, але потім щось змусило мене передумати. Чи то його щирий погляд, чи то просто бажання бути відвертою з ним, але я й сама не встигла зрозуміти, як з моїх губ зірвалась правда.

— Не змогла. Скільки б не налаштовувалась, але не змогла. Нічого не побачила.

— А не може це означати, що вони не пов'язані долею?

— Ні, — категорично заперечила. — Тоді б я бачила, що їхні лінії вели б кудись далі, а не один до одного, як це було з…. 

Я замовкла, бо згадувати про нього було дивним.

— Як це було з Нежданом.

Він потягнувся до свого поясу, за яким, як я вже знала, знаходились його трави. Судячи з усього, такі дії заспокоювали хлопця.

— Думаєш в них є можливість стати щасливими? — йому б за себе хвилюватись. Все-таки сам Димко багато пережив, але він знову довів, що задля своєї сім’ї він ладен піти на ризики. Що він ставитиме інтереси та щастя близьких людей вище за свої.

— Я думаю, що не важливо чи пов’язані вони долею, чи ні. Головне, що вони почувають один до одного. А вони закохані, Димко. Ти ж сам це бачиш, тільки чомусь не хочеш в це вірити. Чому?

— Тому, що він більшу частину свого часу проводить під водою, — вигукнув хлопець, втрачаючи свою терпеливість. — Як гадаєш, він вийде на сушу задля неї, чи потягне її за собою? Чи зможе він жити без води тільки тому, що вона не зможе жити у воді?

— Ти хочеш сказати…

Я не хотіла думати про те, що хтось з них страждатиме через союз, якого поки що ще немає, але проти якого вже були всі.

—  Я хочу сказати, що вони не зможуть жити порізно, бо це тоді не сім’я буде, а казна-що. А для того аби бути разом, комусь з них двох треба буде чимось пожертвувати. І я сподіваюсь, що жертвувати буде не моя сестра.

Я не знала, що на це сказати, та й чи варто взагалі щось казати. В Маківцевих словах була своя правда. Дійсно, в нього були причини для хвилювання. Але замість того, щоб себе накручувати та налаштовувати сестру проти себе, йому варто було прямо поговорити з Лук’яном. Може тоді в хлопця не залишиться сумнівів, що його сестра може стати щасливою. Або ж переконається в тому, що він все робив правильно відгороджуючи її від водяного.

— То поговори з ним, — я поклала руку поверх його, показуючи, що підтримую хлопця. Мені  теж не була не байдужа доля Ромашки. Але руйнувати зопалу все, що ці двоє будували, було неправильно. Не варто приймати важливі рішення тільки тому, що хтось був  гонимий страхом.

— Ти вважаєш, що я не намагався? Так він нічого не каже мені. Лише запевняє в тому, що все буде добре.

— Тоді поговори з Ромашкою.

— Вона засліплена коханням до нього, — похитав головою. — Нічого суттєвого сестра мені не сказала. Лише те, що боротиметься за своє кохання, навіть якщо боротись доведеться зі мною.

Я заздрила рішучості дівчини, але схоже, що Маківець даремно хвилюється. Якщо вони захочуть наробити помилок, то він їх не зупинить. Це єдине, що я зрозуміла з його розповідей.

— А як би ти вчинив? Якби хто перешкоджав тобі бути з коханою. Ти б скорився?