Глава 37

Жаху більше не існує.

Жаху більше не існує. 

Я можу вдихнути спокійно. Мені можна не хвилюватись про власне майбутнє. Принаймні мені хотілось в це вірити.

— Твоя мітка,— глянула на мою руку жінка і я автоматично теж кинула погляд на неї. — Неждан поклав її з мого дозволу. Зараз я можу її зняти. Якщо ти цього бажаєш.

Я нарешті там, до місця якого рухалась.  Я хотіла аби ця мітка щезла з моєї руки. аби ніхто більше не помирав поруч зі мною. Щоб смерть не ходила за мною п’ятами. І от зараз коли вона запропонувала, я вперше задумалась, а чи хочу я справді позбуватись її.

Але я не могла не спитати думки Неждана. Бо він був тим, хто її поклав.

— Вона більше не потрібна? 

Він негативно похитав головою, легко посміхаючись. 

— Ти сказала, що пробачила мені. Жах тобі більше не загрожує. В ній немає потреби, — чоловік підійшов ближче до нас та протягнув мені руку. 

Дмитро мене не тримав більше. Я прийняла запропоновану допомогу і піднялась на ноги. 

— Ти говорила Жаху те, що розумієш мене в той час, як я сам себе не міг зрозуміти.

Його щирі слова відгукувались в моєму серці. Проникливий погляд  був таким батьківським, що я вже й сумнівалась, що він колись міг бути моїм катом. 

— Я вдячний тобі за те, що дозволила моїй душі нарешті заспокоїтись. Я закінчив все правильно. Ви мали жити, як і тисячі інших душ, які я погубив. 

Він поглянув мені за спину, напевно на Маківця.

— Ти чув слова Азалії, ви правильний вибір один для одного.

Чому мені здавалось, що Неждан прощався. Він говорив так, ніби ми більше не побачимось. І мені було прикро. Бо якщо судити з його слів, то я пробачила Неждана ще до того як він залучив саму Смерть аби мене врятувати.

То виходить що він міг мене вже не рятувати. Але ж ні подумав про мене. Прийшов. Видно було що справді хвилювався.

— Ви забули про Рена, — нагадала  я чоловікові, намагаючись зупинити його прощатись з нами.

— Я подбаю про нього, — мовила Смерть.

В мене від її слів аж кров застигла у жилах. Тобто як це вона подбає про нього? Удару був занадто сильний? Він отримав серйозні пошкодження і не вижив? 

Невже цей хлопець рятуючи мене він віддав своє життя, як жертву?

— Не панікуй, — сміючись наказала мені жінка. — Живий він. 

Я прикрила вічі, полегшено випускаючи повітря. Живий. Це було добре. 

— А от зі Світланою в нас буде окрема розмова,— жінка змахнула рукою і шокована дівчина яка сиділа забившись в куток біля вікна та не кліпаючи дивилась на те місце де скоріш за все ще декілька хвилин тому стояв її брат, зникла з наших очей.

— Ми поговоримо не при всіх, — повідомила нам Смерть, а потім нагнулась над Реном.

Чесно кажучи, мені мало уявлялось як може та, яка несла смерть, врятувати життя хлопцю.

— Вона життя не забере,— просто відповів мені Неждан. — Вона просто його не забиратиме. Бо зараз не його час. 

Тепер все трохи впорядковувалось в голові. Це все ще було дивним для мене, але якщо Рен не постраждає від її рук, тоді добре.

— То ти кажеш, що мітка мені вже не потрібна? — запитала я в Женця, але при тому невідривно спостерігала за маніпуляціями жінки над Реном. Я хоч і не знала його довго, але цей хлопець сміливо кинувся на того, кого всі боялись, не боячись отримати на горіхи. А я вміла бути вдячною.

— Ти так кажеш, ніби не хочеш від неї позбуватись, — підійшов до мене ззаду Маківець, заглядаючи через плече. Я оглянулась і побачила його втомлену посмішку. Він теж розумів до чого все йшло. Нам варто закінчувати все це тут і зараз. Не варто більше затягувати неминуче. 

Але я вже звикла до присутності Неждана у своєму житті. Без нього я не відчуватиму себе собою.

— Це означатиме, що сьогодні наша остання зустріч? — я відчула, що мої очі наповнювались слізьми, такими непотрібними зараз, але це те, що я відчувала. 

Світла бібліотека Жаху нагадувала мені про те, що все оманливе. Краса не в гарних речах, а в хороших людях. Але Неждан не вважав себе таким і не мені його переконувати. Я не знала яким він був у минулому, то і не можу його судити. Але я знала його в цьому житті й тут він мені лише допомагав.

— Так, Уляно. Сьогодні наша остання зустріч. Більше я тебе не потривожу, — лагідно мовив він, стенувши плечима. 

— Але як мені бути без тебе? 

Неждан посміхнувся, зробив крок вперед.

— В тебе є гідний захист,— кивнув він на Маківця, який одразу же поставив мені руки на плечі. — Мені не варто більше оберігати тебе. Ти сама можеш з цим справитись. Ведана та сім’я Маківця можуть тобі в цьому допомогти. Не забувай, що тобі не варто проходити всі труднощі самотужки. Пам’ятай, що ти маєш друзів. А вони в тебе …

Він не договорив, бо я кинулась до нього, обвиваючи свої руки навколо його талії, не давши закінчити фразу. Не хотіла я цього чути. Це було вперше коли я його обіймала.