Глава 34

— Ви вдвох не вистоїте проти мене, — тримаючись за пошкоджену голову, куди прийшовся мій удар, мовив жах.

Чесно кажучи, мені здавалось, що мій удар він навіть не відчує. Не був же живим, щоб щось відчувати. Але мені пощастило.

— Це ми ще побачимо, — відізвався Рен. 

Я  й досі не могла оговтатись від того факту, що він був людиною. Хоча не впевнена, що не помилялась, все-таки мені тут смертю погрожували, може я того… Від страху дійсно розумом поїхала?

Але, ні. Це я зробила раніше.

Хлопець оглядаючи бібліотеку мудрував, як нам вибратись, бо він й досі стояв у дверях, коли я всередині кімнати, а між нами стояв той самий Жах, який, як мені здалось, не знав на кого спрямувати свою злість. Бо ж скривдили  ми його вдвох. 

І щось мені вже підказувало, що не пропонуватиме мені цей чоловік більше стати його обраницею. Хоча він й першого разу не зовсім це пропонував. Хіба що обраницею для помсти.

Мені й справді було страшно в цей  момент, бо як боротися з силою, потенціалу якої я й сама не знала? Діяти наосліп? Точно ні, я жертва, а не самогубця.

Рен все махав головою, сердито дивлячись на мене, а я не розуміла, що він хотів мені сказати цим жестом, тому лише міцніше перехопила тростину в руках. А виявляється все просто, хлопець просив мене, щоб я відійшла до стіни. Бо в той момент, як я це зробила він накинувся на господаря будинку, той, звісно був готовий до подібного, тому Жаху нічого не вартувало блокувати удари Рена, який, скоріш за все, ще погано контролював своє тіло.

— І таким способом ви вирішили мене перемогти? Ти - нещасна дівиця, яка нічого, крім як бучити  любовних ліній нічого не вміє, і хлопець який ще тридцять секунд тому комахою був? Ви серйозно?

Він насміхався з нас і мав на це цілковите право. Ми були тут абсолютно самі, проти Жаху, який на відміну від нас відчував себе господарем становища.

Це була його територія, його будинок. Ми були тут як сліпі котенята, малі та беззахисні.

— Не слухай його, — крикнув мені Рен, ухиляючись від чергового захвату чоловіка, аби не дати тому себе схопити. — Він хоче, щоб ти боялась. Він живе за рахунок чужого страху, пам’ятаєш?

Звісно я це пам’ятала, однак важко було не піддатись паніці, коли я бачила, що в нас немає шансів на те, щоб йому протистояти. Єдине, що я бачила, що Рен видихався, уникати прямих ударів Жаху. І чим мені йому було допомогти? 

Я кинулась до них, не думаючи в той момент, що могла б постраждати. Я й так вже висіла на волосині, чого мені тепер було баритись. Страшно було, тут ні з чим сперечатись. Але мені довелось прокручувати слова Рена та Маківця, які говорили, що боятись не можна.

— Боятись не можна, — пошепки промовила я,  знову вдаривши Жаха, тільки цього разу він вже знав, що від мене можна очікувати подібного. Він рукою схопив тростину, яка ніби зависла в повітрі, а разом з нею і я також. Рена він однією рукою відкинув в бік стелажів, і я помітила, що він боляче вдарився спиною, застогнавши, але вже не встав.

— Ти мала миша, надумала, що можеш мене перемогти? — його очі ніби кров’ю налились.

Я ледь не задихнулась від емоцій, які одразу же пройшлись моїм тілом. Все разом і страх, і безнадія. ЦЯ вибухова суміш підіймалась до самої маківки, заповнюючи мене досхочу. Оце вже був банкет для нього.

— Ні, — прошепотіла, розуміючи, що от і все. Наш бунт завершився, так і не встигнувши розпочатись.

— От і правильно.

— Брате? — знайомий голос перебив його.

Чоловік повернув голову до дівчини, яка увійшла в кімнату впевненою ходою. На нещастя я теж її знала. Її біле волосся було розпущене,  а холодні василькові очі, направлені на нього.

— Чого тобі, Світлано? 

На мене ж вона навіть не глянула. Та й чого їй на мене дивитись. Виявляється поруч зі мною завжди була його сестра, а я й не підозрювала цього. 

— Прийшла запитати чи не потрібна тобі моя допомога, — її мелодійний голос медом розтікався кімнатою. 

— Тут точно не потрібна, — гаркнув він так сильно, що навіть я сіпнулась, а вона, як стояла рівно, так і продовжувала. — Що з іншими? Збила їх зі шляху?

— Збила, брате? — задоволено кивнула вона, а потім перевела погляд на мене. — Відправила до Правдивого лісу. Сказала, що ти там ховаєшся, бо бачила тебе там.

— І вони повірили? — скептично підняв він брову догори. 

— Аякже, ображаєш. Мені хто завгодно повірить.

— Маківець теж? Він знає де мій будинок, не один раз тут був. Точно відповідай, Світлано, щоб не було несподіванок. Мені перше з нею розібратись треба, а потім за них братись.

Його сердитий тон, здавалось не страшив дівчину, а злий погляд вона успішно ігнорувала. Ну звісно, якби я прожила з ним стільки років, то теж би його не боялась. 

Але все одно, його краще не знати зовсім.

— Що таке, Улянко? — її  награна привітність була бридкою. — Чого ти злякалась? Не хвилюйся, це все відбудеться швидко, ти навіть помітити не встигнеш, як все закінчиться.

Вони обидва засміялись, дивлячись на те, як мої очі від страху розширялись.