Глава 33

В міру того, як він наближався до мого обличчя,  я старалась відсунутись. 

То він виходить знав, що я була в його оселі не сама. Знав і дозволив Рену тут знаходитись. Тепер я ще більше заплуталась. 

— Не образили, — заїкаючись, мовила я.

— То чому ти сахаєшся від мене? — запитав чоловіка, спеціально розтягуючи слова.

— Це рефлекторно.

— Рефлекторно, — повторив він за мною смакуючи нове слово. — Що ж чудово. Не зголодніла?

Чоловік відсунувся від мене сам. Даючи мені можливість розслабитись. 

— Ні, — прошепотіла я, повертаючи голову до Рена, той сидів на плечі, не висовуючись. От тобі й захисник…

Чи може він просто не відчував загрози від чоловіка? Мені насправді хотілось в це вірити. А не в те, що він просто злякався. 

— Отже, не голодні. Що ж, тоді я запрошую тебе у свою бібліотеку, — він рукою провів у напрямку, в якому нам треба було рухатись. Судячи з його тону, я не мала змоги відмовитись від запрошення. 

— Тільки без нього, — владно мовив він, вказуючи на Рена. — Не хочу, щоб чули зайві вуха те, що я планую тобі розповісти.

Рен нетерпляче цвіркнув. І чого питається? Не хотів говорити? Той  добре, але ж я його не розуміла. Залишати його тут теж не хотілось, але хіба в мене був вибір?

— Залишайся тут,— прошепотіла я, скидаючи його зі свого плеча.

Йшли ми довгим коридором,  і знову таки світлим. В деякі моменти мені здавалось, що нема кінця тому коридору, але він раптово зупинився біля дверей. Судячи з усього, потрібних нам дверей.

— Ми туди йдемо за чимось конкретним? — поцікавилась, виглядаючи з-за його плеча.

— Так, мені потрібні деякі речі,  а залишати тебе саму, буде недоречно.

Як тільки ми пройшли всередину, я ледь рота не роззявила від того, яких масштабів була його бібліотека. 

Цікаво, а він всі книги ту перечитав?

— Так, більшу частину я прочитав, щоправда, деякі з них вже не пам’ятаю, — відповів на моє запитання Жах. На питання, яке я йому не ставила.

— Ви завжди копирсаєтесь в моїй голові?  — з ноткою страху та обурення запитала я, бо не знала з яких пір він взагалі міг читати мої думки. Можливо таке, що це було з самого початку?

— З того моменту, коли ми з тобою вперше зустрілись,— просто відповів Жах. — Так, треба тримати вухо гостро, що не впустити найдрібнішої деталі. Неждан з тобою ділився багатьма речами, Уляно. І більшість з них, ти пропускала повз свою увагу. А я - ні.

— Ви ж казали, що це відбулось з моменту, коли ми з вами вперше зустрілись? — задумливо промовила я. — А це виходить вчора. З того часу Неждан мені нічого не розповідав…

— Ми зустрілись з тобою набагато раніше,— посміхнувся Жах, шукаючи серед полиць необхідну йому книгу.

А я заклякла. Що це означало? Коли це раніше?

— Ще в той момент, як ти прибула сюди. Просто ти мене не помітила. Зате я тебе - так. Одразу зрозумів хто ти, бо бачив спогади Маківця. 

— Це тому ви просили його привести мене до вас?

— Можливо, — якось невпевнено прозвучало. — А можливо я просто хотів, що він теж був при ділі. Розлінувався зовсім хлопець.

Мені треба було себе чимось зайняти. І хоч я розуміла, що Жах, поки що відповідав на мої питання і я могла б ставити їх далі. Але мені треба було дати собі час на відпочинок. Поки що, все що я дізналась були хаотичні історії їхнього зі женцем минулого, які я ніяк не могла зв’язати до купи.

Я направилась до стелажів, для того, аби зайняти свої руки. І поки що господар не заборонив мені торкатися його книг.

Мене зацікавила один тоненький шкіряний записник. Сама не знаю чому рука потягнулась саме до нього.

Розкривши його на середині, мої очі розширились, бо я зрозуміла, що натрапила на чийсь особистий щоденник.

“12 серпня

Сьогодні ми знову були близькі до сутички. І хоч Смерть веліла мені не висовуватись, бо на Неждана у неї свої плани, та все ж я не міг проігнорувати роботу, яка не чекала. 

Мені здається він знав, що я був ти женцем, що забрав його кохану. Так підозріло на мене дивився. Ніби спопелити хотів. Та я сам ніколи не розкажу, що то був я, бо заприсягнувся Смерті. Вона казала, що він особливий. І чим це? Хіба не я робив всю ту брудну роботу, яку вона не хотіла робити? 

Так, трохи химерним способом, але ж робив.”

Руки мої трусились. Вони обидва Женці. 

Так, Жах щось говорив мені на початку, але я чомусь пропустила це повз свої вуха.

Він мав рацію, я була дуже неуважною. 

— Знайшла мій щоденник? — різко прозвучало за спиною і я, злякавшись,  випустила записник додолу. Звук гуркотом розійшовся по кімнаті. Я злякано стояла до Жаху спиною, не наважувалась повернутись, щоб глянути йому у вічі.

— Якщо ви обидва Женці, то чому ви йому хочете помститись, а не він вам? — облизавши свої пересохлі губи, поцікавившись.