Глава 29

Дівчата запросили нас до столу, який вже ломився від всіх видів смаколиків. І як виявилось, тітка Азалія таки мала рацію, коли говорила, що святкування тільки розпочиналось. Можна сказати, що то була офіційна частина вечора, а зараз розпочались справжні гуляння.

По всьому подвір’ї горіли ліхтарі, бігали діти, кидаючись один і одного якимись блискітками та квітами. 

Маківець побачивши це, зупинив одного з них.

—  Гей, хлопчаки, хіба вам батьки не казали, що квітам теж боляче? —  він тримав руку одного, який вже був готовий жбурнути жменю зірваних кульбабок у свого друга.

—  Не казали, — дратівливо мовив він, намагаючись вирватись. —  Нічого вони не відчувають, відпусти мене.

Маківець, здавалося не був готовий до того, що ці діти будуть такими агресивними.

—  Один нуль на користь малявки, —  прошепотіла йому на вухо, коли малому таки вдалось вирватись, попередньо вдаривши Дмитра по нозі.

—  От же…

— І куди тобі трьох? Ти й з одним впоратись не можеш.

— То ж і я не один буду, — він потягнувся до свого поясу, за яким, як я вже знала хлопець носив свої трави.

— Не думай ніяких травинок своїх на мені використовувати, — наказала, витягуючи вказівний палець майже йому до носа.

— Так я і без трав вправний хлопець, — він бровами грав свій танець, підморгуючи мені.

Така двояка фраза. Який він зухвалий у своїх висловах. Нічого й додати. Хоча я не знала, чи справді він був таким вправним.

— Та звідки мені це знати?

 — То я можу показати, — протягнув Маківець.

Він наблизився до мене майже впритул. Загороджуючи своїм станом на всіх огляд. Я постаралась відсахнутись, але нікуди було. І що це тільки він задумав? Поки я була зайнята спробами здогадатись що він планував зробити Дмитро на це часу не гаяв.

— Не треба мені нічого показувати, — я відвернула від нього обличчя, ніяковіючи.

— Дарма ти так, — видихнув Маківець. — А щодо трав ти помиляєшся. Ми просто класно працюємо в тандемі.

— Та він виявляється просто, — голосно цвіркнув збоку Рен. — Не такий то він вже вправний травник. Можеш мені повірити, я багато їх  бачив.

Я ледь не підстрибнула на місці, він несподіванки. Все-таки звикнути до такого було непросто. Нечасто зустрічала говірливих створінь, коли вони не були людьми. Точніше ніколи таких не зустрічала.

— Я походжу з роду відомих магів-травників, — обурено вигукнув Маківець, звертаючи увагу на Рена.

— Походити з роду могутніх магів-травників, і бути таким самому це різні речі, хлопчику.

Я засміялась він такої заяви Рена. Якою б дивацькою ця ситуація не була, але це комашеня добряче старалось, аби я звикла до його присутності. Він був набагато більшим за своїх родичів, що давало можливість роздивитись його краще.

— Нам не треба вже бути у Ведани? — поцікавився Маківець ігноруючи спроби Рена його зачіпати.

— Нам треба, — засміялась Агата. — А тобі точно ні.

Ромашка винувато дивилась на свого брата підтверджуючи слова подруги. Не місце було хлопцю у старої вдома. Хоч вона ніколи й не заперечувала щодо його присутності, але це було ніби мовчазним правилом жінки. Ніякого Маківця на подвір’ї.

— А що ж я тоді робитиму? — здивувався хлопець.

— А ти можеш нас провести — запропонувала я, щоб хоч якось його розрадити. — Все-таки не добре коли троє молодих дівчат йтимуть вночі, коли Темрява панує.

— Так, — підібрався Дмитро. — Так, це слушна ідея. Дівчатками краще бути під захистом.

— І як ти можеш нас захистити? — відізвалась Світлана. — Приспиш наших ворогів?

— Та хоч би й присплю,  все ж краще, ніж вас самих відпустити.

Їхня суперечка була більше схожа на сварку малих дітей. Тільки язики один одному залишилось показати. Чи то просто не встигли ще? Напевно то так на нас всіх вино циганське подіяло. Бо інакше я це пояснити не зможу. Зазвичай вони себе так не поводили. Але ця атмосфера, яка нас оточувала, змушувала відчувати реальність дещо по іншому, якось легше.

Літня спека, яка стояла ще вдень вже спала, а легка прохолода приємного огортала плечі. Запах трав, різноманітної їжі та напоїв - приємно долинала до нас, змушуючи обертати голови в пошуках приємного.

Все це дарувало полегшення та віру в те, що все добре. Не хотілось обертатись назад, згадуючи події, що передували святкуванню. Дівчата, Маківець та навіть багатостраждальний Рен, стали віддушиною для мене.

Мені не хотілось, аби цей вечір закінчувався, але Маківець мав рацію, що нам варто вже було повертатись.

— А куди це ви зібралися? — запитала нас тітка Азалія, як тільки ми всією дружною компанією направились до воріт.

— Додому, — радісно повідомила Агата. — До Ведани.

— А хто це вас відпустить, цікаво дізнатись? — оглянула нас по черзі? — Я чи що? Навіть і не думайте про таке! Відпускати вас в ніч? Придумали також. Сьогодні ніхто селища не покине. Тут залишитесь.