Глава 28

— Я все одно не можу зрозуміти. Ви вкрай мене заплутали,— я спробувала потерти скроні пальцями, щоби моя голова менше пульсувала. Це не допомагало, але завдяки таким нехитрим рухав ніхто не відволікав мене своїми балачками.

—  Я кажу, що це не твоя битва, дівчинко.

—  А чия тоді? —  я уважно глянула на неї.

—  Того чоловіка, що постійно поруч з тобою, —  спокійно відповіла мені.

Неждана. 

Це тільки він міг бути. Ніхто більше слідом за мною не ходив. За його вини я опинилась в цьому селі. Це через нього я влипла в у всі ці пригоди.

Чудово, просто прекрасно. Що ще я мала дізнатись про Женця, щоб вкрай в ньому розчаруватись?

—  Але… —  додала розгублено жінка.

—  Що але?

Мені хотілось кричати від всіх цих передбачень. І знову це прокляте “але”. Кинула мимовільний погляд на Маківця, але і він уважно слухав місцеву ворожку.

—  Як би тобі не хотілось уникнути цього всього, почувши мої слова. Але той клятий Жах вже тебе бачив. Він не відступиться. Тож доведеться і ним розібратись. Тобі.

От і все, якщо і були примарні сподівання уникнути неприємностей, то тепер  і вони розвіялись. 

Мені треба було поговорити з Нежданом. Якщо він мав перемогти того Жаха, то він в будь-якому випадку мав знати щось таке, що допомогло б мені в цьому. Допомогло позбавитись його уваги.

—  Я прийду до тебе потім,—  прозвучав в моїй голові голос Неждана. Я одразу оглянула кімнату  в його пошуках, але збагнула, що він не стане розкривати себе. 

— Уляно, може нам краще покинути святкування? — запропонував Маківець. Молодець який, треба було не приводити мене сюди. е давати того вина, після якого комахи заговорили.

— Ви хочете, аби барон порахував це за зневагу до нього? — здивовано вигукнула тітка Азалія. — Святкування ж тільки розпочалось.

Вона рішуче взяла мене за руку, показуючи, що відпускати точно не збиралась.

Дивне в них розуміння початку святкування. То що це виходить, я напилась ще до самого святкування? Я п’яничка, так?

— Якщо тобі вже стало краще, то я вже піду напевне,— вона встала на ноги й вже збиралась іти, але глянула на Рена, який до того був тихіше води. —  Точно впевнений, що хочеш залишитись з нею?

—  Та точно,— нахабно відповів він. —  З нею хоч не буде сумно. Та й бути глядачем в першому ряду. Що можу бути краще.

—  Ой, як би ти не пошкодував, —  похитала вона головою. А потім прийнявши його відповідь покинула нас, залишивши наодинці.

—  То що надумала? — тихо запитав Маківець.

— Ти про передбачення чи про продовження святкування? 

Мені не хотілось вже веселитись. Соромно було зізнатись, але я втомилась. День був насичений на знайомства. Не скажу, що всі з них були приємними, але вже нічого не вдієш. Ще й Неждан обіцяв прийти. Мені б витримати це все.

—  Більше про передбачення.

—  Нічого собі, ти нарешті хоч щось про це сказав? —  скептично вигукнула я, чим здивувала хлопця.

—  Чому ти так? Я просто хотів почути, що ж вона такого побачить у твоєму майбутньому, —  він почухав голову, а потім схопився за свою жилетку, яка була розшита чарівними мальвами. Він же раніше віддавав перевагу макам.

І чому я не звернула увагу на неї раніше? Ах, точно, вино, танці й комахи, що розмовляли, от що мене відволікало від справді важливих думок. 

—  І так, щодо Рена. Я не бажаю, щоб ще щось ходило слідом за мною, —  сказала досить жорстко, можливо навіть дуже. — Досить з мене Женця з його раптовими появами та зникненнями.

— Хіба я зробив тобі щось погане, дурне ти дівчисько? —  обурено мовив стрибунець.

— А хіба ні? —  я поглянула на нього. Так він був більший за інших комах, але ж не до такого, щоб говорити. — Налякав мене. Змусив втратити свідомість. Та й взагалі - ти говориш.

Я перечисляючи загинала пальці, показуючи, що причин не брати його з собою було безліч. і всі вони стосувались мене.

—  Ой, я втомився з нею говорити,—  театрально видихнув він. — Говори зі своєю дівицею сам. 

 Він зістрибнув з Дмитрового плеча, покидаючи нас. І я дуже сподівалась, що назавжди.

—  Дарма ти так, —  на диво спокійно мовив Дмитро, обертаючись до мене, після того, як провів поглядом Рена.

— Хіба тебе це не дивує?

—  Що саме?

—  Те що він говорить, —  пояснила я і Дмитро підняв одну брову догори. 

Ну звісно його це не дивуватиме. Скільки ще чудасій я зустріну перш ніж перестану так щиро дивуватись всьому?

—  То ж не всі мають здатність говорити, — спокійно пояснив мені Маківець, наближаючись до мене. —  Рен просто був експериментом, і доволі невдалим, якщо судити про його життя. 

— Ти щось про нього знаєш? —  здогадалась. — І мені, звісно, нічого не розкажеш.

—  В точку, —  клацнув мені по носі Дмитро. — Можу сказати лише те, що ще декілька років тому він був людиною. І все Більше нічого.