Глава 27

— Отямилась? — наді мною височіло обличчя тієї жінки, яка зустріла нас біля воріт. Тітки Азалії.

Я застогнала, тримаючись за голову від різкого болю. Певно коли падала вдарилась об щось головою.

— Не підіймайся, — попросила збоку Агата. Я перевела погляд на неї, але поруч помітила Маківця.

— Щось вона квола якась,— мовив той самий голос, який відправив мене в нокаут.

— Ш-ш-ш-ш, — шикнув на нього Маківець, повертаючи голову до свого плеча, на якому, я так зрозуміла сиділа та комашина. — Не роби ще гірше.

— Налякав тебе наш коник стрибунець? — поблажливо посміхнулась мені жінка, яка прикладала мені до лоба мокрий рушник, який був просочений не тільки водою, а і якось ефірною олією. Я так зразу і не розібралась, що то був за запах.

Я спробувала піднятись, аби прийняти бодай сидяче положення, але жінки мене зупинили одразу.

— Полежи ще трохи, — просила мене жінка, але мені не хотілось.

— Дякую, але мені вже краще. 

— Лежи- лежи,  бо дуже вже на мерця схожа.

— Рен,— гиркнула на нього жінка.  

— Шокотерапія, люди, ви щось чули про це? 

— Від твоєї шокотерапії одні лише збитки, — відмахнулась Агата, протягуючи руки, аби забрати його з Маківцевого плеча, але він лише перестрибнув. Не дався їй в руки.

Боже, ця божевільня й досі продовжувалась. Нічого не змінилось. Мене оточувала зграйка людей і іронічний стрибунець, який, до всього того, говорив.

— Дивіться-дивіться вона зараз знову знепритомніє, — підказав він їм, але я точно не збиралась цього робити. Врешті-решт треба було брати себе до рук.

— Вона після зустрічі з Жахом не знепритомніла, а тут один коник і одразу очі закотила,— розповідав тітці Азалії Маківець. 

— Так він на людину хоч схожий, — засміялась жінка, а я здивовано глянула на неї. Невже і вона його бачила?

Та й дівчата теж почули про те,  з ким я сьогодні мала честь зустрітись. Хоча я здогадувалась про те, що вони давно про все знали. Але тепер, дивлячись на те, що вони були зовсім не здивовані цією новиною, все більше переконувалась, що так воно і було.

— Так і то правда,— підтримав жінку Дмитро. — Але наш Рен симпатичніше буде.

— Звісно, — відгукнувся стрибунець задоволено. — А от дівиця твоя, краси моєї не оцінила.

— То вона просто з тобою не познайомилась ближче, — відповіли йому дівчата.

—  Чому він розмовляє? —  запитала я найлогічніше, що могла б спитати людина побувавши на моєму місці.

Коник застрибнув мені на груди, я сіпнулась, але вже ніби звикла до цих дивацтв.

—  Я маю рот, дивись, дівчино. Ця штука дозволяє мені говорити,—  мов малій, нерозумній дитині говорив мені Рен. —  В тебе теж таке є,  ти що не помічала ніколи.

—  Досить з неї кепкувати, — наказала тітка Азалія. —  Припини ці виграшки свої. Повертайся до Дмитра.

Цю комаху, здавалось й просити не треба було. Він з радістю перескакнув до того, до кого наказали.

Ромашка, запропонувала забрати Рена з собою,  та дати мені відпочити. От добра дівчина, завжди знала, що вона мене краще всіх розуміла. Але тітка Азалія відмовила їй, наполягаючи, щоб комашка залишилась. Але при тому запропонувала дівчатам продовжити святкування без мене.

— Я б хотіла з цими двома наодинці поговорити,— дівчата послухали жінку і смиренно вийшли за двері. Таке відчуття ніби вони з Веданою сестрами були. Бо так слухали вони тільки її.

Мене насторожило її бажання. І, здавалося, тон її не змінився, але щось мене лякало. Можливо це вже просто напрацьований рефлекс. Бо за час, який я прожила в Лужках всі приватні розмови мої з іншими - мені не подобались.

— Хочеш я загляну у твоє майбутнє? — запитала жінка, як тільки за дівчатами закрилися двері. 

Я глянула на Маківця, сподіваючись, що його вираз обличчя допоможе мені визначитись, що їй відповісти. Але хлопець всю увагу віддавав Рену, а не нам. Хоча я бачила, що це все було награним. Він краєм вуха слухав нас.

—  А ви теж будете говорити загадками?

—  Дивлячись, що мені будуть говорити твої лінії,— я підняла очі на Дмитра, але він лише похитав головою.

—  Вона не про ті лінії, а про ті, що на твоїх руках.

Я не знала, чи варто було погоджуватись. Ще й на диво Неждан так довго не з’являвся, дав мені можливість жити власне життя, чи просто не хотів більше втручатись в сьогоднішній день. Але от зараз мені його порада була б доречною. 

Чи варто було мені знати майбутнє?

Як виявилось, що знати своє минуле - не принесе ніякої радості.  Чи буде те саме з майбутнім?

—  Гадайте, —  я протягнула їй ліву руку, але жінка засміялась і похитала головою.

—  Праву їй дай,—  підказав мені насмішливий голос Рена, але Димко шикнув на нього.

— Твої лінії доволі дивні. Так одразу і не скажеш, що тебе чекає в майбутньому. Таке відчуття, ніби все вирішено, а ніби й ні, —  жінка нахмурилась, розглядаючи мої долоні. —  Я бачу щастя у твоєму житті. Дітей бачу. Трійко. Бачу трьох чоловіків, що переплутані долею з тобою.