Глава 23

—  Пробачте, що? —  гикнула я, почувши його відповідь.

Що за казки він мені розповідав? Якою обраницею? Я вщипнула себе за руку, перевіряючи чи я не сплю. Не сказати, що я відчула біль, але легкий імпульс пройшов моїм тілом.

—  Так перевіряти реальність можуть тільки люди, —  похитав він головою, насміхаючись з мене. — Ти не відчуєш болю, бо фізично тут не знаходишся.

Жах сперся до стіни, не наближався до мене. Чого він очікував, сказавши мені ті слова про обраницю?  Надпивши свого напою, він пішов у знайомому лише йому напрямку, кинувши мені через плече:

— Ходімо зі мною, покажу тобі дещо.

— Ви не відповіли на моє запитання, — обурилась, але слідом пішла. Якщо я фізично тут не була, то й боятись мені було нічого. Він не міг мені нашкодити таким чином, ну може хіба що налякати. Але це можна пережити.

— Я сказав тобі навіщо шукав тебе. Тепер діло твоє - вірити мені чи ні.

— Але я бачила ліні долі, — прошепотіла йому в спину і була впевнена, що він почув мене. — Не з вами  вони мене пов’язували.

— Я знаю. І знаю з ким саме вона тебе пов’язала. З тим, хто прислужує мені. Але ти пам’ятаєш, що я говорив тобі про вибір? Так от подивись, до чого призводить неправильний.

Жах відчинив подвійні двері одним лише змахом руки, вони піддались йому ніби були зроблені не з металу, а з тонкого паперу. Я мусила руками прикрити очі, бо яскраве світло погрожувало засліпити мене. 

Перше, що я почула це вигуки людей. Було галасно. Я давно не чула такої метушні. З усіх усюд грала музика, лунали привітання та сміх.

— Що це таке? — все навколо було таким несхожим на те, звідки ми прийшли. Ці двері вели на вулицю якогось села. Якогось або дуже бідного, або дуже давнього, бо таких будинків я давно не бачила.

— Спогади, — просто відповів мені Жах, простягаючи руку.  — Поглянь. 

Я сумніваючись вклала йому в руку свою, міцно хапаючись. Ми вийшли на ошатну галявину. То точно було чиєсь подвір’я. Ворота прикрашені ялиною та білими стрічками. Біля них стояв кінь, запряжений підводою, яку також прикрасили. По центру подвір’я столи вгинались від кількості їжі. Люди святкували чиєсь весілля. Здавалось, що привітати молодят зійшлось усе село. 

— Нам хіба можна тут бути?  — обережно поцікавилась, поспішаючи за Жахом.

— Це всього лише спогади, — він обійшов якогось молодика, що так жваво танцював з дівицею. Вони були такими безтурботними, такими живими, що я й повірити не могла, що це все було несправжнім. — Ми нічим їм не нашкодимо, якщо заглянемо.

Я оглядалась навколо, намагаючись збагнути, чому він показав мені саме ці спогади, а також чиїми вони були. Мені вже кортіло розпитати чоловіка, але те, що я побачила розставило все на свої місця.

Переді мною стояв Маківець. Він дивився прямо на мене, ніби я була реальною. Ніби не прийшла сюди з Жахом. 

Я опустила очі додолу, помічаючи, що одягнена була не у свої речі, а в сукню. Весільну сукню. Вона була пишною, прикрашена квітами та вишивкою. А обличчя моє прикривала фата, через яку я старалась розгледіти його, а потім в паніці шукала чоловіка, який привів мене сюди.

Але його ніде було в полі мого зору. Натомість я бачила всіх, хто підіймав келихи за довге та щасливе сімейне життя молодят. Ми сиділи поруч з хлопцем, який так трепетно тримав мої руки та погладжував їх. На пальці виблискувала золота каблучка, яка й свідчила, що я була на місці нареченої.

Стало ніяково. Це були його спогади? Чи мої в минулому житті.

—  Я обіцяю, що не дозволю нікому скривдити тебе. Обіцяю, що ніколи не скривджу сам, — лагідно промовив Дмитро, обіймаючи мене, бо тепер мав на це право.

Я задумалась чи потрібно було щось відповідати йому, але слова самі зірвались з моїх губ.

— Я кохаю тебе, — я сама не впізнавала свій голос. Я ніколи не говорила таких слів нікому. Але Маківець не був здивований, почувши їх натомість, його посмішка стала ще ширшою.

—  Я теж тебе кохаю.

Відвернувшись від нього, я кинула свій погляд до гостей, сподіваючись, що серед них знайду того, з ким прийшла. Серед музик його не було, і серед танцюючих також. Та мою увагу привернула фігура, що сиділа на самому краю довгого стола. Він єдиний не був одягнений у святкове вбрання. Сидів нахмурений, не посміхався, не підіймав голови. 

Чоловік, здавався мені знайомим, та за його плащем було важко розгледіти хто це.

Поруч з ним виріс Жах. Просто стояв над ним, вичікуючи. Чого очікував? 

Десь збоку  одиноке пролунало “Гірко”. Чолов’ягу підтримали присутні, тому ми мусили з Дмитром піднятись. Хлопець ніжно, ніби боячись взяв моє обличчя у свої руки, повертаючи до себе. Від ніяковості я опустила погляд. Це тоді,  в минулому житті ми були закоханими. В теперішньому ж ми були незнайомцями. 

Він не поспішав, не тиснув на мене, давав шанс звикнути до його дотиків. Я споглядала за ним з-під повік. Дмитро нахилився, обережно цілуючи мене. Пристрасті не було й краплі. Його поцілунок нагадував мені дотики вітру. Такі ж невагомі, такі ніжні. Бачив, що я соромилась. 

Щось всередині мене підказувало, що я в минулому житті зробила правильний вибір. Поруч з мною був чоловік, який ставився до мене з повагою. Не брав нахрапом те, що йому й так належало, а прокладав стежину до мого серця, обережно, спираючись на мої бажання.