Глава 22

Стара привела мене до озера. Не до того, куди водила мене Ромашка, аби побачитись з Лук’яном, а до іншого. Воно виглядало скоріше як ставок, маленьке, наповнене водою, що зблизька виглядала мутною на колір. Таким ніби хтось дійсно додумався налити всередину молока. 

Але я вже знала, що це було неможливим. Якщо вода була такого кольору, то це точно не через молоко. 

—  Що мені цього разу потрібно зробити? —  ховаючи свої руки, які чомусь почали тремтіти, я повернулась до Ведани. Жінка дивилась вдалину, зосереджуючи свою увагу на чомусь іншому. Що вона такого там побачила?

—  Тобі треба зірвати ту квітку, —  вона простягнула руку, показуючи мені на рослину, що цвіла посеред озерця.

—  Мені потрібно до неї плисти?

—  Гадаєш, що зможеш якимось іншим способом її зірвати?

Ведана глянула на мене з-під лоба, мов на дурненьку. Звісно що мені потрібно було проплисти для того, аби її забрати. І хоч я вміла плавати, але десь всередині мене ще й досі жив той страх, який я пережила, коли не врятувала того малого, якого забрав Неждан. Я з острахом глянула на воду. Хвиль не було, та й звідки їм тут взятись? Шкода, що тут не було нікого з водяних, які могли застосувати до мене свою магію, щоб я зайшла у воду так, як вчора. 

—  Твій страх лише у твоїй голові, —   ніби думки мої прочитавши, сказала Ведана. Але навіщо вміти їх читати, коли всі почуття та емоції були написані на моєму обличчі.

—   Я пам’ятаю, як він тонув, —  пошепки мовила я. —  Пам’ятаю, тому мені й страшно.

— Якби я мала на меті тебе вбити, то не приводила б сюди. Це озеро ймовірностей, тут ти точно втонути не зможеш. Але  лише в цьому озері росте ця квітка.

Вона нагадувала жовте латання, але на її пелюстках виднілись білі цяточки. Неймовірної яскравості рослина переливалась всіма кольорами одночасно, ніби пульсувала, закликала до себе.

—   Я маю віддати її вам? — знімаючи свій одяг, поцікавилась.

—   Ти маєш її зірвати, а що робитимеш далі - сама вирішиш.

Я зробила перший крок до води, він був боязким та обережним. Я вмочила перше одну ногу, перевіряючи чи була вона холодною. А потім сміливо пройшла далі. Зайшовши по пояс, я знову відчула страх, тому обернулась до Ведани. Вона неупереджено спостерігала за мною, не було на її обличчі ні добродушної посмішки, ні підбадьорення. Лише холодна та непорушна маска. Жінка знала, чого хотіла від мене. І я мусила це зробити.

Пливти було важко. Чи то я розучилася, чи то через мій страх, але все що мені вдавалось, це насилу гребти руками. Дарма я недооцінювала це водоймище, коли ми прийшли сюди. Насправді воно було глибоким, і я намагалась не думати наскільки.

Коли схопилась за квітку, картина перед моїми очима різко змінилась. Я більше не була у воді. Сонце більше не висвітлювало моє обличчя. Я була в приміщення. Це була холодна, темна кімната. Його стіни ніби обгоріли, ніби ніколи не бачили сонячного світла. 

—   А я все думав, коли ж ми з тобою зустрінемось, —  чорна чоловіча постать вийшла з-за колони. Я здригнулась, налякавшись його.

—  Хто ви такий? — голос тремтів. Він наближався до мене з протяжним сміхом, забавляючись з моєї реакції.

Моєму погляду відкрився блідолиций чоловік. Він мав чорне волосся, що ледь-ледь діставало йому до плеча. Його чорний жупан чудово зливався з декором кімнати. Щось підказало мені, що він був тим, хто мене шукав, але я всіляко відганяла від себе цю думку.

—  Хіба твій дар не показав тобі хто я? —  Він нахилив голову вбік уважно мене розглядаючи. Він вивчав мене, мов звірятко, яке ненароком потрапило в його капкан.

—  Я не маю ніякого дару, — я старалась говорити так, аби мій голос не тремтів більше. Якщо він був тим самим Жахом, то показувати йому свій страх було неправильно. Я ніби грала з котом, бувши мишею. Передчасно знаючи, що мені не вистояти проти нього.

—  Ти б не з’явилась тут, якби не мала його, — швидко розвіяв мою брехню. —   Можливо ти ще просто  не вмієш ним керувати, то це інша справа. 

Він наблизився до мене, дозволяючи мені уважно себе розглянути. Я б не сказала, що він був жахливим, точно не таким чудовиськом, якого я встигла собі нафантазувати. Але не варто забувати, що зовнішність оманлива. А також варто пам’ятати, що не можна вірити його словам.

—  На жаль, я не знаю, про який дар ви говорите, я просто плавала, схопилась за якусь рослинку й опинилась тут, —  крутила головою я, слідкуючи за ним. Він крутився навколо мене.

—   Та рослинка, як ти кажеш, показує таким як ти ваше майбутнє, або одну з її варіацій, — я зробила судомний вдих. —  Я знав, що Ведана тебе до неї приведе. Не дарма ж вона розцвіла, як тільки ти прийшла до неї.

То стара знала, що мене чекатиме зустріч з ним і свідомо мене привела в логово звіра? Я не очікувала, що вона так легко передасть мене тому, хто планував використати мене.

—   То моє майбутнє буде таким? —   я обвела руками кімнату, натякаючи на цю похмурість.

—   Тобі вже говорили про важливість правильного вибору? —  задумливо запитав мене чоловік.

—   Кожного дня про нього говорять, — поспішно відповіла.