Глава 21

— Вставай лежебока, — наказав мені голос Ведани.

Я з зусиллям відкривала очі. Наді мною схилилась стара, очікуючи пробудження. Цікаво, як довго вона так стояла?

— Що сталось? — прохрипіла їй, намагаючись сфокусувати погляд. Голова була чавунна. Таке відчуття ніби от-от лусне.

— Ті пройдисвіти стались, — вона уперла руки в боки, повертаючи голову до вікна. — Жнець приходив до мене зранку. Розповів мені про твої сили. І про ваші нічно розмови.

Я старалась прийняти сидяче положення. Не хотілось здались тюхтійкою, яка не може навіть тілом свої керувати.

— І що ви про це думаєте? — Звісивши ноги на підлогу, невпевнено поцікавилась.

На мить мені здалось, що Ведана не відповість мені, настільки задумливий був її вигляд.

— Думаю, що варто ще один раз випробувати тебе, щоб перевірити чи є ще в тобі якісь сили.

Жінка звернула увагу на мене, присівши поруч. І од домашньому постукала мене по спині.

 — Не варто так сильно боятись того, чого неможливо уникнути. Якщо тобі на долі написано пройти ці випробування, отже ти з ними впораєшся.

— Навіщо ви це каже мені? Він сказав, я бачила лінії долі?

— Кажу тобі, бо бачу, що ти вже встигла себе накрутити, — похитала вона головою. — Все-таки він мав рацію тоді, коли привів тебе до мене. Жнець сказав про лінії. І про ту, яка зв’язує тебе з братом Ромашки.

Я здивовано повернула голову до неї. Відчуваючи як мій пульс пришвидшився. Важко ковтнувши слину, я спробувала щось сказати, але, здавалось, що забула всі слова. Ведана й не чекала відповіді. Вона та, яка бачила більше за мене. Та, яка вміла більше. То чому ж я хвилювалась?

— Я не хотіла цього. Мені не потрібно прив’язуватись до цього місця.

— Це, дитино, не нам вирішувати. Таким було її рішення. Якщо Доля вирішила, що таким чином зможе тебе залишити тут, це означає, що ти тут потрібна. Подобається тобі це село чи ні, вже  не має значення.

Моя надія розбилась не встигнувши розквітнути. Її слова громом звучали для мене. Не думала я, що коли сили мої остаточно прокинуться, це означатиме кінець для мене.

— Він мене погубить, правда? — я старалась приховати свої тремтливі руки.

— Дмитро не є поганим хлопцем, щоб ти так про нього могла подумати, Уляно. Він багато чим пожертвував заради сестри. Навіть своєю свободою. Що вже говорити про ту, яка з ним пов’язана…

— Але його господар…

— Його господар і без нього знайде тебе. Не варто пов’язувати ці події. А те, що ви виявились зв’язані  однією лінією долі не може бути поганим знаком для тебе. 

Жінка виклала все в такому світлі, що я могла б подумати, ніби все чудово склалось. Але для мене це точно не було виходом. Залишитись тут означало пройти все те, що мені написано на долі, як вона сказала.

Мені ще вартувало навчитись користуватись своїм даром. Навчитись використовувати його на благо. Щось всередині душі підказувало мені, що з цим можуть бути проблеми. Бо відколи Маківець застосував свої здібності до мене, тих ліній я більше не бачила.

Я піднялась на ноги, шукаючи свій одяг.

— Звучить не дуже райдужно, — приречено засміялась. 

— Не ми вибираємо наші труднощі. Але ми точно можемо їх подолати.

Ведана манірно потрусила головою. Жінка спостерігала за мною, і чомусь мені здалось, що в той момент вона бачила щось значно більше ніж дівчину, яка розчісувала своє волосся. Було ніяково, бо про все, що вона бачила стара не розповідала. Напевно так повинні поводити себе справжні Зрячі. Не говорити про все, що бачиш. Розрізняти, що можна повідомляти, а що ні. Прораховувати наслідки своїх слів.

— Ви навчите мене розпізнавати їх? Лінії, — я слізно глянула на неї. Хоча й так вже була її ученицею, але мені хотілось знати, що я матиму її підтримку й без того. Мені було страшно. Страшно зустрітись з майбутнім.

— Я не можу тебе нічому навчити, бо не маю на це права. Я можу лише направити тебе. Можу показати, як жити в гармонії зі своїм даром.

— Цього буде достатньо, — прошепотіла, відгороджуючись від старої.

— Я чекатиму тебе на вулиці. Цього разу ти зі мною підеш,  — стукнула себе по ногах жінка, виходячи з кімнати.

Я глянула у відкрите вікно, за яким яскраво світило ранішнє сонце. Світанок був вже давно, і я його проспала, а це означало лише те, що дівчат вже вдома не було. Цікаво, що вони подумали про мою вчорашню відсутність? І як відреагували на появу чужинця  в кімнаті, бо я сумнівалась, що дійшла до ліжка власними ногами.

Але в кімнаті не було жодних слідів ні Женця, ні Маківця. Витрусили з мене вчора всю душу, змусили мій світ перевернутись з ніг на голову і зникли. Хоч би один на очі показався. Боягузи.

— Не це страх, Уляно,— крізь відкриті фіранки лунав голос Неждана. — Ми дали тобі час оговтатись. Обдумати ситуацію, яка обернулась навколо тебе. Не варто плутати турботу зі страхом.

— А то ти про мене турбуєшся, чи мій суджений? — зі злою іронією в голосі запитала його. Хоч я і не бачила чоловіка, але присутність його відчула, бо він відкрився мені.