Глава 19

Я стояла немов вкопана. Вмить стало холодно. Знову повернулись відчуття. Ніби хтось витягнув мене з води назовні. Я зробила крок назад, наткнувшись на Маківця. Той схопив мене за плечі,  не даючи втекти. Змушував дивитись Женцю в очі. 

То і він це знав? Знав, що я коли стала жертвою Неждана? 

— Я… Я не розумію, — я крутила головою, в пошуках чогось, за що я могла ухопитись.  — Хіба таке можливо?

— Можливо, — прошепотів над моєю головою Димко. — Послухай його. Ти маєш його почути.

Я підняла очі що вмить наповнились слізьми на Неждана який виглядав ніби побита собака. Чоловік не наважувався підійти ближче. Не робив спроб ухопити за руку як це було раніше. Він не рухався здавалось, ніби й не людина була переді мною - статуя.

— Уляно, — хрипло прозвучало моє ім’я з його вуст. — Я знаю, як це для тебе звучить. Я знаю, що мені немає прощення. Але я прошу вислухати мене. Всього лише вислухати.

— Говори, — тремтячими губами наказала чоловіку. Хоча не була впевнена, що мала на це право. хіба я могла наказувати людині, яка і не людина зовсім? Але він сказав, що винен був у моїй смерті колись, отже винен і переді мною зараз.

— Я говорив тобі, що тоді я був осліплений горем. Я робив тоді страшні речі. Я не розбирав на хороших і поганих. Постраждали всі, — чоловік жбурнув ногою камінець, і втомлено присів на лавку. — Я пам’ятаю, як забрав твоє життя. Пробач. Я не знаю, ким ти була, і яке життя вела до зустрічі зі мною. 

— То як ти можеш бути впевнений, що я так, хто мусить тебе пробачити. Ні, що я та, чию душу ти в минулому загубив? — я не наближувалась до нього. Боялась. Сама не знаю чого, просто інстинкти кричали в мені, що не варто було наближатись. Натомість я ближче присунулась до Димка, шукаючи в ньому підтримку. 

— Я знаю! — впевнено заявив Неждан. — Я відчуваю це. Я пам’ятаю твої очі в той момент. Зараз вони в тебе такі самі. Наповнені страхом і болем.

Я чула важкий подих над своєю головою. Чула, як міцно стиснув Димко зуби, його щелепа аж клацнула. Але я не розуміла чому він зараз сердився. Бо, здається, єдина, хто зараз мав право злитись - це була я.

— Ти того мені поставив цю мітку? Щоб я не вмерла перед тим, як тебе пробачити? Боявся, що знову доведеться шукати мою реінкарнацію? — сердито запитала я, коли щоки мої вмивались злими сльозами.

— Пробач, — скривлено, ніби від болю мовив Неждан.

Не спростував. Отже, так воно і було. А я, дурна, подумала, що особлива. Подумала, що вперше з’явилась людина, яка бажає мені добра. А виявилось як завжди. Він мав свої мотиви. Я просто мала його пробачити. Щоб він міг завершити своє покарання. 

— Не плач,— тихо звернувся до мене Димко. — Не витрачай свої сили. 

Як легко було сказати не плач. А так важко було це зробити. Як він міг мене зрозуміти? Мені було шкода ту себе, яка колись загинула від руки Женця. Мені було шкода теперішню себе, яку знову використовували у власних цілях. До речі, про власні цілі…

— А ти як про це дізнався? —  повернула голову до нього, шморгаючи носом.

Маківець набрав в легені побільше повітря і глянув на мене так пронизливо, що захотілось прикритись, хоча вже було нічим.

— А я теж був в списку погублених ним, — прикував мене до місця своєю відповіддю Дмитро. — Я теж знаю, що це таке. І що ти зараз відчуваєш.

— Це вже пахне якимось сюром, — я схопилась руками за голову, боляче її стискаючи. Мені не хотілось вірити в сказане. Не хотілось, аби все це виявилось правдою. Дуже вже болючою вона була.

— Уляно, — тихо звернувся до мене Маківець. — Відкрий очі. 

Я й не помітила, що зажмурила їх що було сили. Але як тільки я їх відкрила - мій світ змінився. Переді мною було все теж подвір’я Ведани, але разом з ним і безліч різнобарвних ниточок, котрі кудись вели. Кудись і до когось. Вони всі переплітались між собою та миготіли.

Якась була ширша, якась тоненька, одна натягнута, а  інша - ні.

Я знову закрила очі, потерши їх, в надії, що те все мені лише здалось. А відкривши їх заново, нічого не змінилось. Точніше вони нікуди не ділись.

— Що трапилось? — першим побачив мою занепокоєність Неждан.

— Я бачу нитки, — тремтливим голосом мовила я.

— Які нитки? — він підійшов ближче до мене, взявши обличчя у свої руки. Я була настільки налякана тим, що бачила, що не звернула на це уваги. — Що саме ти бачиш, Уляно? 

— Нитки,— прокричала я. — Я бачу купу ниток, вони всі різні, вони всі кудись ведуть,  кудись в різні боки. Що це таке?

Істеричні нотки прозвучали в голосі, поки Жнець продовжував роздивлятись мої очі. Що він там хотів побачити я не знала, лише сподівалась, що не зазнала якихось зовнішніх змін. Чи може це бути через те, що я пережила сильне потрясіння?

— Дуже навіть може. Я думаю, що твої сили через це прокинулись, — тихо відповів мені Неждан подумки. Як я зрозуміла, що це було так? Його губи не ворушились. Але чому? Він не довіряв Маківцю? На це були якісь вагомі причини, крім тих, про які я вже дізналась? 

— Це пов’язано з Жахом? Йому ця моя здібність потрібна? — моя думка прошмигнула так швидко, що я й сама б її не помітила, якби не миттєва відповідь Женця.