Глава 18

— Тобто як?

Той кому він служить? Чому він мав стільки прав, аби вказувати Маківцю розпоряджатися долею сестри?

— Кому ти служиш? — продовжувала допитуватись, а він все ніяк не реагував.

— Жаху, — раптом почула я голос Неждана.

 Прийшов, як завжди, нізвідки. Тільки цього разу я його не відчула. І холоду також.

— Як це Жаху? — округлила очі, відсахнувшись від хлопця, ніби він був прокажений. — Хіба таке може бути?

— Чого ти так дивуєшся, ніби не підозрювала? — скептично мовив Неждан. — Він так прозоро натякав, а ти кажеш, що не зрозуміла? 

Може й не зрозуміла. Я вже нічого не розуміла. Нащо було все ускладнювати. Так багато запитань крутилось в голові. І ні на одне я не могла собі дати відповідь.  Добре я, і так вже звикла, що з моменту знайомства зі Женцем все життя пішло шкереберть. Але Ромашка до чого тут? 

— Чому він може розпоряджатись долею Ромашки? — повернулась до Маківця, з цікавістю його розпитуючи.

— Він розпоряджається моєю, — сумним голосом повідомив мені Димко.

— Я ж тобі казав, що він пропащий.

— А сам то ти кращий? — скочив на ноги Маківець підходячи до Неждана. Здавалося, ще трохи й вони готові були вчепитись один в одного. — Чого мене звинувачуєш. Знаєш же, що я для сестри все робив. Щоб вона мала краще долю. А ти для чого цю кашу заварив. Нащо пішов за цією дівчиною? Поставив мітку на неї, ходиш за нею всюди, кажеш, що маєш оберігати… Ніби не сам її забрати маєш.

Хлопець важко дихав, його груди жваво здіймались. Сам стояв насуплений, зле зиркаючи на Женця. Неждан на відміну від молодого травника навіть не ворухнувся, ніби й не зачепили його слова Димка. Хоча  я бачила, що зачепили. І мене також.

— Що… — заїкаючись мовила я. Мої зуби вже стукати один об одного від нервів. Але жоден з чоловіків не помічав мене, свердлячи поглядом один одного. — Що означає “маєш забрати сам”?

— А те й значить, Уляно, — повернувся до мене Димко. — Саме те,  що я і сказав.

Я глянула на Неждана, який стояв  з неприродно рівною спиною, ніби він трубу ковтнув. Чому мовчав? Саме час щось сказати. 

Мені хотілось кричати. Але від страху почути страшні слова, мене ніби паралізувало. Хотілось взяти його за руку, щоб розговорити, хотілось крикнути, чи навіть вдарити. Але я не могла собі цього дозволити. Він і досі залишався для мене чимось незбагненним. Кимось, хто вселяв страх однією лише присутністю.

— Це так? — надломлено запитала його.

— Не зовсім,— сухо відповів мені Неждан.

Поруч фиркнув Димко, повертаючись до нас спиною, ставлячи руки в боки. Він засміявся. Сміх його пронизаний був злістю. Але на кого він злився? На мене? На себе? Чи на Неждана? Звісно, що на нього. Навряд чи йому було до мене діло. Отже, він просто мстився, розповідаючи мені таємниці Женця.

— То може ти мені розповіси? А то знаєш, я помирати ще не збираюсь.

— Ти не помреш, — гарячкувато відповів Жнець, схопивши мене за плечі. — Більше ти не помреш через мене.

Поруч знову гиготнув Димко, і я повернулась до нього.

— Чому ти смієшся? 

Захотілось ногою тупонути, щоб ці чоловіки нарешті перестали говорити загадками. Вони лише лякали мене, заплутували. А відповідей не було.

— Бо він лише говорити мастак. Коли Жах за тобою прийде - він тебе не зможе вберегти. Ні мітка його, ні він сам, — спльовуючи шипів Маківець.

— Але ж Ведана казала…

— Ведана вже стара, і багато чого не бачить, — перебив мене він. 

Я відчула на собі холодні руки Неждана. Він знову погладив мої плечі, ніби прикривав. Давав обіцянку бути поруч.

— Стара обіцяла навчити її себе захищати - вона навчить. Моє діло її оберігати. А твоє яке діло?

Слова Женця голосно пролунали в нічній тиші. Він ставив ті питання, які хотіла поставити я. Але на ті, що призначались йому не відповідав.

— Я знаю, що він від неї хоче, — приречено відповів Димко. — Знаю. І не хочу, аби вона повторювала моїх помилок.  І сестру хочу вберегти, а якщо вона буде поруч з нею… Якщо він наблизиться до неї, то і Ромашка постраждає.

— Твоя сестра і так постраждає, бо ти в нього в прислужниках. Чого мені палки в колеса вставляєш? То нам би діяти заодно.

— Вам би мені правду розказати.

Мене замучили їхні недомовленості. Ці таємниці та інтриги витягували з мене не менше сил, аніж фізична праця. Невже вони вважали мене настільки нікчемною, що навіть не довіряли мені інформацію про моє майбутнє?

Якщо небезпека загрожує не тільки мені, а й Ромашці теж, то варто було дійсно працювати разом. А головне б знати, в чому полягає суть небезпеки.

— Він хоче влади, — зжалився наді мною Жнець. — А зі Зрячою легко отримати таку владу. Ви можете бачити те, чого нема. А іноді, якщо правильно навчити, то і майбутнє передбачати.

— Нащо тоді йому Ромашка? Він же лише мене бажає отримати?