Глава 17

Ми поступово виходили з бані. Навіть не дивлячись, що надворі було літо, але все ж після такого гарячого купання ззовні мені було холодно. Дівчата, видно вже звикли до такого, тому вони лише посміювались з мене, поки я, накинувши рушник на піжаму швидко перебігала з однієї будівлі до іншої. 

Щось змусило мене затриматись на вулиці. 

— Ти не заходиш? — Гукнула мене Агата.

— Ще трішки побуду тут, — не дивлячись на неї, мовила я.

Я просто підняла голову догори, споглядаючи дивне зоряне небо. Хитромудрі фігури утворювали зорі. Всілякі орнаменти виблискували маленькими діамантиками.

Я мусила прикриватись руками, бо добряче замерзла, але продовжувала стояти посеред темного вечора надворі. Здавалося, що все затихло. Ніби й не було життя в цьому селі. Ні собак не було чутно, ні котів. Одна лише сова вигукувала в лісі, ніби кликала когось собі в співрозмовники.

— Чого чекаєш тут? — Прозвучало над моїм вухом зненацька.

Я здригнулась, скрикнувши. Приклала руку до серця, стараючись заспокоїтись, аж раптом почула тихий та ніжний сміх.

— Злякалась? — Голосом Маківця звернулась до мене тінь. 

— Звісно злякалась! Навіщо так підкрадатись, а раптом зі мною сталось би що? — Крикнула я, повертаючись та оглядаючи хлопця. І чого тільки прийшов сюди так пізно? — Тобі Ромашку покликати?

— Ні, не варто її турбувати, — здивував мене своєю відповіддю Димко.  — Я просто так прийшов. Люблю це село. А тут ти раптом мені на дорозі стрітилась, — посміхнувся він мені.

— Я не була на дорозі, — підмітила. — Я стою на подвір’ї у Ведани. Це ти сюди прийшов.

Димко засміявся. 

— Так, це я сюди прийшов, ти тут ні до чого, — якось в нього не виходило мене переконати в тому, що в нього був гарний настрій

— В тебе щось сталось? 

— Та ні. Чому такі висновки? — хлопець став близько до мене. Надто близько, аніж я могла йому дозволити. Поруч з ним я могла чути цвіркунів, які здавалося були зовсім поряд. Дивно, ще декілька хвилин тому я думала, що не почую їх.

— Ти тут. Ввечері. Після того, як ми попрощались, — я штурхнула його плечем, чого хлопець явно не очікував. — Хоча, я навіть не можу сказати попрощались. Бо ти кинув мене.

— Не правда, — видихнув хлопець, згинаючись донизу та зірвав якусь квіточку, зовсім маленьку. — Я довів тебе до села, а далі ти вже й саменька могла піти.

— То я й прийшла, а тут знову ти.

Я знову подивилася вгору, помічаючи, як небо щосекунди ставало дедалі красивішим. Зірки яскравішали, призовно миготіли. Я все вдивлялась, може якась зірка надумала падати. Тоді б я загадала бажання.

І що б я побажала? Я одразу задумалась, моє бажання все одно б не здійснилось. Зробленого не повернеш, треба було вчитись жити з минулим.

— Що ти там виглядаєш? — Повторив за мною Маківець.

— Зірки, — промовила я, знітившись.

Він завмер вглядаючись в небесну далечінь. Я ж бо повернула голову до Димка, розглядаючи його у світлі місяця. Хлопець був зовсім молодим. Можливо ми були навіть одного віку. Але його очі видавали життєвий досвід. Той, про який не розкажеш, той, який хочеться сховати. Тіні печалю залягли під ними. 

Цікаво, що стало причиною того, що він себе зараз так картав. Бо видно було, що не просто так у гості Дмитро сьогодні навідався.

— Ти часом не Ведану чекаєш? — наважилась запитати. 

— Та ні - тебе, — оглядаючи мене, мовив хлопець. — Тільки  я не знав, що зустріну тебе в такому вигляді.

— Мене? — здивовано перепитала, не вірячи своїм вухам. Він щось забув мені сказати, поки йшов тим полем сердитий? Чи хотів попередити, як це зробила його сестра трохи раніше?

— Тебе, тебе. Чого так дивуєшся? Ходімо сядемо, — він головою вказав мені на лавку, що знаходилась далеко від будинку. Гарне вибрав місце. Тут нас ніхто не побачить, навіть з будинку, а підслухати й поготів.

— Може я хоч одягнусь? — запропонувала йому, сильніше закутуючись.

— Та я не розглядати тебе зібрався, а просто поговорити, — сказав Димко так, ніби це могло переконати мене. 

— Ну поговорімо, — видихнула я, плентаючись за ним.

Він перший сів на лавку. І просто мовчав. Так, видно щось дійсно його тривожило. Щось, про що він не сказав мені вдень.

— Ти ж не прийшов сюди мовчати, чи мені вже можна почати боятись? — Хмикнула. — Якщо що, ти знай, за моєю спиною Жнець. 

— Нема там нікого, — підняв на мене свій погляд Димко. — Я теж його можу відчувати.

Він прибив мене до землі своїм зізнанням. Оце так новини. Невже він теж мав такий дар, як і я?

— Нема в мене нічого, — одразу промовив.

— Чому ти це кажеш?

— Бо ти свій вираз обличчя збоку не бачиш. Тебе ж як книжку відкриту можна читати, — хлопець руками сперся на лавку,  а голову опустив донизу. 

— Так і не скажеш, що тебе турбує? — Я присіла поруч з ним, повернувши голову в його бік.