Глава 15

— То може причина в тому, що ви всі від мене щось приховуєте? — безсило опустила руки по швах і вони заховались в спідниці. Ви всі говорите про того, кого називаєте Жахом. Думаєте мені не страшно? Я до біса боюсь. Боюсь, що це все реально! Боюсь, що все це не реально і просто з’їхала з глузду. Ай, що ти робиш?

Маківець з нахмуреним виглядом вщипнув мене за руку, а потім глянув у вічі, слідкуючи за реакцією.

— Доводжу тобі, а також і собі, що все це справжнє.

— Краще б правду розповів мені, — ображено промовила, відходячи від хлопця.

— Я не можу, — тихо та спокійно зізнався мені Маківець.

— І чому це? — я склала руки в боки, впираючись в нього поглядом. Всі тут не можуть мені правди розповісти. Не могло ж все так складно бути. За мною Смерть ходить, а вони рота відкрити бояться.

— Я зв’язаний присягою, — якось важко промовив. Але й те було добре, бо не мовчав вже. Говорив зі мною. Забув, що сердився декілька хвилин тому. — Єдине, що я можу тобі сказати, так це те, що як тільки настане час і ти будеш готова, то відповідь прийде до тебе сама, а до того всі мовчатимуть.

— Чудово, — вигукнула, багровіючи. — Просто чудово.  Я мріяла про це все своє життя.

— То чого в Женця не питаєш, га? Він то присяг не давав ніяких. Принаймні не Йому. Він нікого не оберігає. Чого його не трясеш?

— І його потрясу! — Крикнула.

— Угу, я вже це бачу.

Він заколихав травами, від чого вони почали дивно пахнути. Я збагнула, що те, що він зараз робив пов’язано з його магією. Стало лячно. Я не знала до кінця чи варто було довіряти цьому хлопцю. 

З одного боку він старався допомогти. Але навіщо? З іншого він був братом Ромашки, простої та доброї дівчини, яка й мухи в житті не образила б. Але чи могла я довіряти і їй?

— Не думай тут на мене дурману насилати! — Я поспішно закрила ніс руками, аби лише не вдихати чудернацький запах.

— Нічого я не робитиму, — запевнив мене Димко, забираючи руки від квітів. Натомість він ніжно погладив пелюстки тих ромашок, що цвіли в полі.

— Ти знаєш що в них тече життя,  — задумливо промовив.

— Знаю звісно я вчила в школі біологію.

— Я не про те, Ульяно. Я про їхню енергію, те як тече вона від коріння до цвіту. 

— Я не травниця  і слів твоїх збагнути не можу,— відвернулась від нього.

 Я тут душу йому відкрила навстіж, сама не знаючи чого. Очікувала якось підтримки, а натомість отримала розповідь про енергію квітів. 

Знала, що йому байдуже до моїх страхів. А, власне, чому йому мало бути не байдуже? Я була чужою для нього людиною. Те, що він допоміг мені вже двічі, не означало, що ми стали близькими.

Мені всі пророчили зустріч з тим Жахом. А що воно таке ніхто й не розказав. Але з чого я вирішила, що він мені розкаже? Бо Неждан назвав його пропащим?

— А я знаю, — почувся голос Димка. — Вони дають мені відчуття, що я досі живий. Але все одно, коли я забираю їхню енергію мстять мені.

Я скинула на нього здивований погляд. В якому сенсі забирає їхню енергію?

— А хіба  ви не повинні давати цим рослинам життя? Ромашка принаймні так робить…

— Звідки тобі знати, що робить Ромашка? — хмикнув Маківець. — Вона тобі про свій дар і не розповідала нічого.

— То вона теж забирає?

Він встав, розпрямивши ноги. І глянув мені у вічі. 

— Вона - ні. Вона те, що називають “подихом життя”, та правильно все говорила.  Ти ж бачила те озеро? — я кивнула, погоджуючись з його словами. Бо дівчина дійсно мені його показувала, чого правду приховувати.

— Я теж так вмів колись…

— А зараз? 

— А зараз я присягу дав, що не буду давати життя прекрасному, а лише забиратиму його.

Мурашки пробіглись моєю шкірою. Він говорив це так пригнічено. Видно було, що йому боліло. Займатись тим, що не приносить радості навряд чи допомагало йому. Навпаки, я бачила, що хлопець картав себе за це.

— Навіщо ти це мені говориш? — я поставила правильне питання. 

— Це я до того, що варто робити правильний вибір. Ти ж хотіла знати правду. От тобі моя правда, — його очі вмить потемніли, я риси обличчя пожорсткішали.

Я важко ковтнула, не знаючи, що мені робити з цією правдою.

— Я…

Мені важко було мовити хоч би слово. Вони всі ніби застрягли в горлі. 

Ми стояли один навпроти одного, у полі, де привітно, до наших тіл тягнулись ніжні стеблини. Маківець вдивлявся в моє обличчя. Чи очікував він від мене якоїсь  словесної реакції - я не знала. 

Сонячні промені потрохи ховались за верхівками дерев, щоразу зникаючи все швидше. Вітер шелестів. Повсюди розносив новини про те, що ми були вдвох. 

— Я не розповів тобі, щоб твоє ставлення до мене змінилось, — махнув він головою, відриваючись від моїх очей. Руки його знову потягнулись до квітів. І все ж він був травником, давав він там якісь присяги, чи ні. Але неозброєним оком було видно, що вони приносили йому спокій.