Глава 14

— Може все ж показати їй наш чудовий дім? — Почула я в себе за спиною Дем’яна.

— Не верзи дурниць, — гаркнув інший.

Я не поверталась до них, все ще намагаючись вибратись, та чим більше я   докладала зусиль, тим більше розуміла, що в мене нічого не виходить. Мої ноги це болото немов засмоктало в середину. Я розуміла, що почала панікувати. Голосів за спиною я більше не чула. Певне, водяні покинули мене напризволяще. 

Мені все важче ставало дихати, грудну клітку сковував страх. Я жалюгідно борсалася в воді, до тих пір поки не побачила перед собою чоловічу руку. Він явно протягував її для допомоги.

— Тебе що, геть не можна саму залишити? — Пробурмотів Маківець.

— Ти! — Вигукнула я.

Він мовчки глянув на мене, міцно вхопивши за обидві руки, стараючись витягнути мене на сушу.

— То в лісі роси якоїсь нап’єшся, то тут ледь не потонула. Геть безпорадна?

Клянусь, в той момент мої очі горіли праведним вогнем. Я тряслась від холоду, тому що схожа була скоріше на мокру курку, аніж на дівчину, однак такого гніву я давно не відчувала.

— То це я безпорадна? — Кричала на нього. — Це ти залишив мене одну, бозна-де. 

— Панянко, ти забуваєшся.   Пригрозив мені хлопець. Він грізно навис наді мною, від чого його довге волосся сколихнулося. 

— Ні, це ти забуваєшся. — Не стала йому поступатися. Я склала руки на боках, всім своїм виглядом показуючи яка я сердита. — Не треба було мене кидати. Грубіян.

Хлопець схопив мене за плечі легко термусаючи, хотів привести мене до тями. Але я й так чудово розуміла ситуацію. Це він незрозуміло чого розізлився, і зник. А я мусила сама блукати цими лісами, полями, та ще й примудрилася не заблукати.

Дзуськи я тепер замовкну. Сам винен, нічого було мене туди заманювати.

— Заспокойся, — знову стряхнув він мене. 

— Я спокійна, — крізь зуби проговорила я. — Всього лише мала стати новою жертвою водяних. Я дуже спокійна від цього знання. 

— Гей, травник забирай її звідси, вона мені весь спокій порушила, — я спробувала повернутись на голос Лук’яна, що лунав з боку озера, та міцна хватка Маківця не дозволила мені цього зробити.

— Заберу, — невдоволено мовив Маківець.

— І щоб більше я її тут не бачив.

— От цього тобі обіцяти не можу, — Іронічно сказав Димко. — Ромашка ж першою її з собою притягне, з тобою знайомитись.

Він трохи ослабив свої тиски, і я могла повернутись до Лук’яна, але краще б я цього не робила, бо бачити цього чоловіка  розлюченим, найменше, чого б мені хотілось.

— Вона тут ні до чого. Нічого тут ходити всяким. Водяні чужих не люблять. Сьогодні я її врятував, іншого разу не буду. Так і згине тут. 

— Звісно, — фиркнув Маківець. — Сестру мою ти так само рятував, чи були свої тонкощі?

Я розуміла, що корінь їхньої суперечки це Романа, але нащо було влаштовувати вистави. Димка можна зрозуміти, адже його сестра гарна дівчина, і він навряд чи хотів собі в зяті водяного, але дивлячись на благородність Лук’яна, на його відношення до дівчини, то можна сміливо сказати, що їхні почуття взаємні. 

Чого тоді Маківець та брикається?  Доросла ж дівчина, нехай і живе своїм життям.

Я несильно вщипнула його за бік, натякаючи, що Лук’яна не варто злити, але хлопець ніби не розумів моїх натяків.

Він продовжував сердито переглядатися з водяним. 

— Я повторюю, Романа тут ні до чого. Йди собі, — чоловік, двічі розлючено вдарив по воді, зникаючи з наших очей.

— Що це було? 

 — Нічого,  — буркнув Маківець.

— А мені так не здається! Навіщо ви з ним сваритесь? 

— А тобі не здається, що тобі дуже часто щось здається? — Відштовхнув мене від себе Димко, крокуючи вперед.

— Що? — Пробурмотіла собі під ніс, намагаючись зрозуміти фразу.

Я продовжувала стояти на місці й дивилась, як хлопець пішов геть. Десь там, у підсвідомості, я розуміла, що розумно було б піти слідом за ним.

— Ти йдеш, чи мені знову тебе з чергової неприємності доведеться витягувати? — Невдоволений голос донісся до мене. 

 Я швидко зметикувала, що для того аби зрівнятися з хлопцем мені доведеться бігти.

— Зачекай! — Гукнула йому, і на диво, хлопець мене послухався. Він терпеливо дочекався, коли я наздожену його, для того аби продовжити свій шлях.

Я бачила яким задумливим був Димко, тому не хотіла його турбувати. Мовчки звісно не цікаво йти, та все ж не так і погано, коли знаєш куди йти.

— Досі сердишся? — Наважилась запитати його.

— Ні. 

Його відповідь була досить впевненою, однак не щирою.

— Може ти поясниш, де я помилилась? — Я доторкнулась до квітів маку, які знаходились в нього за поясом.

— Ти не слухаєш, що тобі кажуть інші. Все робиш по своєму, бурмотів хлопець. — От побачиш, колись це вилізе  тобі боком.