Глава 13

— Чому ти тут? — Прогримів голос нізвідки.

Я озирнулася, однак нічого не побачила. Навколо лише болото, і те за очеретом. Потрусивши головою, я подумала, що в мене слухові галюцинації почались. Та я пам’ятала де  знаходилась. Це точно були не галюцинації.

— Стій, — знову пролунав той голос.

— Хто тут? — Закрутила я головою.

— Ти прийшла в мій дім,  і смієш ставити питання? 

Болото є чиєюсь домівкою? 

—  Я не знала, що це чиясь домівка.

Вітер зашарудів здіймаючи пилюку, яка вдарила мене в обличчя. Я відчувала, як пил осідав в горлі, неприємно дражнячи його. Я відкашлювалась, та розуміла, що це було марно. Все, що б  не робила - було марно. 

— Досить, благаю вас, — прокричала майже в нікуди. Цього виявилось досить, бо я відчула, як вітер потихеньку всідався, мені знову були відчутні вечірні співи пташок, а в ніс вдарив вологий запах, що доносився з боку болота.

— Чого ж ти така квола, я ще не всю свою силу застосував, а ти вже благаєш припинити. 

— Я ж просто людина, звісно для мене це важко, — мовила я.

— Еге ж, розкажи мені, я твою силу здалеку почув…

— Немає в мене ніякої сили, — заперечила, а йому хоч би що.

Переді мною постав чоловік, з сіруватою шкірою він був подібний до того, кого я вже мала нагоду побачити. Щоправда, Лук’ян виглядав приязніше, чи то може це було тому, що на той момент зі мною поруч була Романа? Чоловік стояв по пояс у воді, його ніг не було видно. Він тримався за невеликий камінь, що злегка виступав із води.

— Ці байки розказуватимеш комусь іншому, — сердито глипнув він на мене, і одразу ж замовк.

Я втомлено потерла свою перенісся, збираючись з думками.

— Добре, нехай так. Ви підкажете, куди я мушу йти, аби дістатись до будинку Ведани?

— До Ведани кажеш? Підкажу, як же не підказати, — з насмішкою протягнув чоловік, підпливаючи до мене ближче, але потім вираз його обличчя змінився. Взагалі все змінилось, наче світ перестав існувати. — Але не зараз. Чи не бажаєш ти завітати до нас у гості? 

Він простягнув мені руку, до якої я немов під дією чарів потягнулась. Я раптом відчула нестерпне бажання піти за ним. Чоловік щось мені говорив, та я погано розрізняла які слова він використовував.

— Тобі у нас сподобається, ходи ближче, — закликав він.

Крок за кроком, і я наближалась до водойми, я відчувала як приємно гріло мені спину сонце, що вже погрожувало заховатись. Його останні промінці, грайливо освітлювали моє волосся. Я рухалась доки не відчула прохолодну воду під ногами.

— Дем’яне! — Почула голос вже знайомого водяного.  — Що ти тут робиш? 

Я потрусила головою, скидаючи невідому пелену. Мені й дихати стало легше, а холодок пройшовся моїм тілом. 

Що це таке було?

— Не варто ходити під час заходу сонця там де тебе не запрошували, ось що  це таке було! — Сварив мене Ромащин парубок. Він грізно здіймався над нами з чоловіком, який як виявилось вже зміг затягти мене майже по пояс у воду.

То це не Лук’ян був? Брат його чи що?

Невже я сказала це в голос?

— Нічого не відбувається. — Промовив чоловік, якого Лук’ян гукнув Дем’яном. Він продовжував тримати мене за руки, проте вже не дивлячись мені у вічі. Тільки зараз я помітила, що чоловіки були між собою схожі. Вони обидва мали довге волосся, щоправда, різного кольору, шкіра їхня була однакового сіруватого відтінку, а очі виблискували прозорою блакиттю.

— А то я не бачу. Ти кого до нас затягнути хочеш? 

Я переводила погляд з одного чоловіка на іншого, трясучись від холоду, та не розуміла про що вони  говорили. Я так і продовжувала стояти, тримаючись за водяного, боячись зробити зайвий крок.

— Всього лише гостинність, — принизливо  протягнув чоловік. Він сміявся з мене.

— Придивись краще, кого твоя гостинність погубити хоче, — Лук’ян болісно потягнув мене до себе, вириваючи з рук свого знайомого, який сердито споглядав за нами, роздуваючи ніздрі.

— То й що? Ніби я боюсь його! — Фиркнув чоловік.

— То він про Женця? — Вирішила я перепитати, чи правильно я зрозуміла про кого вони говорили.

Першим на мене звернув увагу Лук’ян. Він набрав до легень побільше повітря, і я бачила по його вигляду, що той був незадоволений, що я влізла в їхню розмову, тим самим перебила його. Та вже нічого не вдієш.

Я чекала відповіді, бо не збиралась відступати. Щоправда, таку сміливість мені надало відчуття, що я у відносній безпеці. 

Лук’ян, чи з власної волі, чи ні, а все ж врятував мене, від вірогідної можливості познайомитись з підводним світом його народу, а потім вже і з потойбічним.

— І про нього також. Все ж не тільки по людей він приходить, — хмикнув знайомий мені водяний.

— Справді? — Запитала я, та побачила, що чоловіки не жартують. А тому притупила свою допитливість в цьому питанні. Я вирішила змінити тему, все ж мені не сподобалось спостерігати за їхньою суперечкою, видно ж було, що вони обидва один одному в силі не поступаються.