Глава 12

Вдень біля мене метушилася Ромашка, вона, здається, єдина людина, яка не ставилась до мене підозріло після виходу з Правдивого лісу.

— Ти не хочеш розповісти, що там сталось? — Дівчина гладила свою довгу кучеряву пшеничну косу. Здавалося, такі дії заспокоювали  її.

— Там не сталося нічого, про що варто було б розповісти, — я лише відмахнулася від її слів. Коли вона поставила навпроти нас великий кошик з квітами, які зібрала кожна з дівчат, вже було не до розмов. Дівчина пояснювала мені для чого потрібна та чи інша трава. Все ж це була її стихія.

— Димко… — Почала вона несміливо. — Він... Він же щось тобі сказав, правда?

Я глянула на неї зі здивуванням. І недовго терпіла ж вона. Все ж таки її тривожили ранішні слова дівчат.

— Та нічого такого. Хотів поглузувати з мене. 

Ромашка старанно відділяла одні трави від інших, вона не дивилась на мене, вона взагалі уникала прямого погляду. Невже її щось серйозніше турбувало?

— Не варто так хвилюватись, — я зупинила її, коли вона потягнулася за черговою стеблиною та привітно посміхнулася їй.

— Просто, він рідко зі мною розмовляє, — ображено пробурмотіла вона.  —  А до тебе прийшов.

— Ви посварилися?

Ромашка вагалася чи варто розповідати мені про своє життя, та, певно, все ж чаша терезів схилилася на потрібний бік. Дівчина нахилилася ближче так аби те, що вона мала сказати не почув і сам вітер.

— Чесно кажучи, з ним коїться щось дивне. Він відколи відправив мене вчитись до Ведани сам на себе став не схожий, — вона простягнула мені оберемок, який перев’язала мотузкою, для того аби я поклала її до кошика.

— Що саме стало дивним?

— Вони почали ворогувати з Лук’яном, — от тепер мені стало все зрозуміло. От що тривожило Ромашку. Видно брат не схвалював закоханість дівчини в напівводяного. Невже такі союзи не схвалюються?

— Тобі боляче дивитись на те, що твій брат та твій коханий не можуть порозумітися? — Дівчина поглянула на мене з тривогою. — Не переживай, я не розповім іншим про цю розмову.

Вона була такою боягузкою. Здається тряслась від кожного кривого слова. Ромашка була такою ніжною, її хотілося оберігати, не дивно, чому Димко переживав. Вона наївна, їй легко запудрити мізки.

— Насправді, мені неприємно спостерігати за їхніми сварками. Димко не розуміє, що я вже виросла, і теж хочу влаштувати власне життя.

Я її розуміла, мені теж хотілося влаштувати своє особисте життя, а натомість я опинилась в цій глушині, оточена незрозумілими мені створіннями, яких до цього часу вважала лише казковими.

Не все в житті виходить так, як ми хочемо.

— Ти маєш рацію, але все ж може мені вдасться їх помирити, — сказала Ромашка.

 Невже я говорила не подумки? 

— Ви ще довго там будете копошитися? — Грізно над нами стала Ведана. — Смеркатись скоро почне, а ви ще не закінчили.

— Що я чую? — В тон відповіла їй. — Нам варто поговорити, вам не здається?

Мені довелося піднятися на ноги, аби показати всю свою впевненість, щоб стара погодилась зі мною розмовляти. На нас налякано дивилася Ромашка, не сміючи сказати й слова, бігаючи очима від Ведани до мене й назад.

— Не здається, — сухо відповіла мені стара. — Я й слухати тебе не буду.

Вона розвернулась від нас, зціпивши свої руки за спину, й попрямувала до воріт.

— Через те, що я виконала завдання? — Я забарилася лише на декілька секунд, а потім збагнула, що мені варто б піти слідом.

— А ти його виконала? — Хитро глянула на мене вона, спираючись на паркан.

— Виконала, — я кивнула головою для впевненості. Вечірнє тепле сонце лагідно пригріло мою шкіру, і я задоволено примружила очі, насолоджуючись цим приємним відчуттям. Та я знала, що Ведана слідкує за мною

— Подобається тут? 

— Ні, — чесно відповіла їй.

Та Ведана, напевне, була не здивована такою відповіддю, навпаки, здавалося вона очікувала її почути.

— Нікому тут не подобається, — тихо підтвердила вона. — Ти ж так нічого й не зрозуміла, так?

Я відкрила свої очі, повертаючись до неї.

— Не зрозуміла що?

— Слова Долі.

— Ви знаєте… — Я не запитувала, бо бачила, що мої здогадки були правдиві. — Це ви її послали?

— Хто я така, щоб наказувати Долі. Вона сама вирішила тебе побачити.

— То що вона мала на увазі? — запитала я, спостерігаючи за людьми, або не за людьми, які повертались хто звідки до своїх домівок.

— А те, дитино моя, що ти у великій небезпеці. Жах не відступиться, і це чітко видно, якщо вона сама за нього заговорила. Нам варто лише підготуватися до його приходу.

— Я до вас звернулась, аби ви допомогли позбавитись від могильного холоду та болю. Я не просилась у надприродні битви.

Ведана лише поколихала головою, насміхаючись з мене.