Глава 11

— Підіймися, — тихий, проте владний голос пролунав над моїм вухом.

— Що? — Я не одразу збагнула, що відбувається.

— Вставай, кажу, — вже сердито наказав чоловічий голос.

Я підняла голову догори, проте перед очима кружляли зірочки, які не давали мені можливості зосередити погляд на чоловікові, що говорив зі мною.

Під руками відчувався прохолодний мох і листя. Вологе повітря заважало вдихнути на повні груди.

Я відкашлюючись, озиралася навкруги. Досі в лісі. Хтозна скільки я провалялась на цій сирій землі.

— Куди поділась та жінка? — Запитала в дідуся, який мовчки спостерігав за мною, і не вдавався до спроб мене розшевелити.

Він справляв враження добродушної людини. Він нього не хочеш очікувати якоїсь підлості, як от, від пані в червоному, яка залишила мене непритомну напризволяще. Але хтозна-чого я можу очікувати від мешканців цієї місцини. Я вже вкотре отримую підтвердження в тому, що вони не люди. А отже й очікувати від них можна всякого. Зазвичай їх вчинки й логікою не поясниш. Та все ж я старалась.

— Не було тут нікого, — пробурмотів він.

— Я знаю, що не було, бо ж вона втекла. Думала, може ви знатимете її, — обтрушуючись від землі та бруду, я говорила з ним. Мені хотілось аби він повірив, що все, що тут відбулось аніскілечки мене не тривожило. Мені хотілось справити враження сильної дівчини. Яка не боїться тутешніх істот.

Я не знала наскільки добре мені це вдавалось, однак, його скептичний вираз обличчя говорив про те, що виходило в мене кепсько.

— Не знаю я ніяких панянок. Мене стара за тобою відправила, боялась, що ти тут загубишся. Не дарма боялась, якщо ти тут рильцем в багнюці вимащуєшся, — гиготнув чоловік, і пройшов повз мене.

Він кепкував з мене. Ну звісно, з кого, як не з мене ще можна посміятись?

Я бурмотячи собі під ніс прокляття, забрала напівзаповнений кошик з травами, почимчикувала за ним. Певно я зараз і справді мала смішний вигляд. Якщо навіть таки старий чоловік не втратив можливості повеселитись.

Я старалась ступати по кроках чоловіка, аби знову за щось не зачепитись. Дякую, останнього разу з мене вистачило.

— Уляно, — крикнули мені дівчата, що виглядали мене з узлісся. Певне, вони справились швидше ніж я, та хотіли побачити чим же закінчиться моє випробування.

Та воно нічим не скінчилося. Скоріш за все я його не пройшла. А це означає, що варто чекати наганяй від Ведани.

— Привіт, — ніяково привіталася з ними. Я оглянулась в пошуках Женця, та не побачила і його тіні.

— Що трапилося? — Першою запитала Агата.

Я глянула на неї, не знаючи, що й відповісти.

Запах буйних трав все ще доносився до мене. Це спантеличило мене, мені важко було сфокусуватись на присутніх.

 Я, вертляючи головою, все ж зупинила свій погляд на дівчині, яка чекала своєї відповіді. 

— Я знепритомніла, — просто відповіла їй, не бажаючи вдаватись в подробиці. Якщо комусь і розповім про те, що відбувалось в лісі, то Неждану. Надіюсь він пояснить мені ким була та жінка, та чого від неї очікувати.

В будинок я зайшла сердитою. Ведани ніде не було, певно, це на краще. Ох, і задала б я їй жару.  Вона ж знала куди мене відправляла. То це так вона вирішила мені допомогти? Заманивши мене в ліс, аби я там знепритомніла? 

— Що це в біса було? — Сказала я, закриваючи за собою двері. Я не чула його, проте я знала, що Неждан в кімнаті. Холод, який я відчула та біль в руці чітко виказали його присутність.

— Ти про що? — Чоловік врешті показався мені на очі.

— Ти дурну з мене робиш, чи що? — Я була розлючена. Так зле мені ще не було. Я відчувала, як гнів підіймався тілом та підступає до горла.

— Це ви з тією бабкою все придумали, правда ж? 

Я дивилася на Женця, розуміючи, що він нічого мені не скаже. Чоловік просто стояв навпроти мене, і мовчав.

Мовчав, бо нічого було сказати? Я в це не повірю. Якась жінка, трапляється мені на шляху, а він і не знає нічого.

— Ні. 

Я приречено простогнала, бо зрозуміла, що такими питаннями нічого від нього не доб'юсь.

— Там у лісі, я зустріла жінку, яка сказала, що направить мене на шлях істини. А також те, що Жах мене помітив. І що я маю зробити правильний вибір.

Я бачила як недовірливо розширювались очі  у Неждана. Не здавалося, що він брехав, про те, що таки нічого не знає.

— Хто вона? — Вже спокійніше запитала в нього. Я сіла на ліжко, яке виділили мені дівчата. А Жнець так і продовжив стояти навпроти, він навіть не поворухнувся. Ніби статуя. Ніяк не могла звикнути з тим, що він і не живий зовсім.

— Доля.

— Що доля? — Не втямивши перепитала я. — Моя доля була її зустріти, чи що? 

— Вона сама Доля, — як нерозумній дитині пояснив мені Жнець.

Я немов заклякла. Як  це Доля? Хіба таке можливо? Хіба це людина? Але, що я таке верзу, звісно вона не людина. Це щось не матеріальне, його не можна осягнути, чи не так?