Глава 10

— На цьому й зупинимось, — наказала Світлана дівчатам. Вона посміхнулась мені, підняла два відерця з водою і понесла до хати.

— Доброго ранку, Уляно, — привітно помахали мені обидві дівчини, й розійшлись в різні боки.

Я вже почула все, що могла. Більше мені й не потрібно.

Ведана по обіді, дійсно, відправила нас до лісу. Стара нічого не пояснила, тільки дала  в руки по плетеному кошику, та наказала прийти до її будинку вже з наповненим.

Дівчата вже знали, що саме потрібно робити, тому першими пішли з подвір’я. Я ж залишилась стояти посеред двору, чекаючи хоч якогось пояснення.

— Ведана нічого тобі не розкаже, —  почула я Женця зовсім поруч. Його холод знову окутав моє тіло. 

— А як я можу сама здогадатись? Я ж не знаю нічого. Ця стара геть з розуму вижила. Я ж навіть не знаю куди мені йти.

Я повернулась до чоловіка, обурена такою поведінкою старої. Та він не буд збентежений ні моїм сердитим поглядом, ні самою ситуацією.

— Ходімо зі мною, я проведу тебе до лісу, та розкажу, що потрібно робити. — Неждан не дочекавшись моєї відповіді, повільно рушив уперед. Знав, що я почимчикую слідом.

— Чому ти мусиш пояснювати, хіба не Ведана повинна цим займатись?

Чоловік розсміявся з мого запитання.

 — Якби ти жила в нашому світі довше, зрозуміла б, що вона тебе випробовує. Точніше, твої здібності. Їй важливо зрозуміти, чого в тобі більше. Що саме потрібно розвивати.

— А хіба ти таким чином не втручаєшся в її задуми?

— Втручаюсь,— спокійно відповів. — Але я знаю, для чого це роблю. І знаю твої здібності.

Він йшов трохи попереду мене, зціпивши руки за спиною. Йшов важливою ходою. Впевнено. Я вірила його словам. Дивилась на Женця, й не розуміла, як такий як він міг бути жорстоким?

За весь час, що я його знала, ще ні разу він не завдав мені шкоди.

Чоловік завжди старався мене не налякати. Поводився стримано, та поважно. Важко навіть було повірити, що він був простолюдином. Його манерам могли позаздрити всі джентльмени світу. Він міг бути потомком королівської родини. Бути політиком чи дипломатом.

Але ось він тут, зі мною. Веде мене протоптаною стежкою до таємничого лісу. До лісу в якому я повинна пройти якесь випробування. До лісу, в якому нічого не можна пити, як застерігав мене Димко.

— З порожнім кошиком ти повинна дійти до центру лісу. Запам’ятай це добре. Ні в якому разі не зривай травинки, що ростимуть по дорозі, навіть якщо тобі здаватиметься, що тобі конче необхідно їх зірвати, — Неждан схопив мене за плечі майже біля самого лісу.

Він вглядувався в моє обличчя, шукаючи там щось, а що саме я не могла збагнути.

— Уляно, кивни, якщо зрозуміла, — попросив мене. — Благаю тебе, дослухайся до моєї поради. Та пам’ятай ту, що сказав тобі Маківець. Він хоч і пропащий, та певне, не все ще втрачено.

Я загальмовано кивнула йому у відповідь. То він, виходить, знав про ранішній візит хлопця. Якщо Жнець сказав, що його порада важлива - я постараюсь.

Я постараюсь заради самої себе. Не хочеться встрянути в більшу халепу, ніж зараз.

Я зробила перший крок у невідоме. Багатий лісовий запах вмить заповнив мої легені. Запах вологого моху - перше, що я відчула, слідом за ним дерев’яну кору. Ні однієї рослини я поки не помітила.

Крок за кроком я ступала глибше в ліс.  Неждан все віддалявся від мене. Він не чекав мене. Спішив по власних справах. 

В цьому лісі було тихо. Дуже тихо, навіть пташки не співали. Немов їх тут і не було зовсім. 

Але, чим далі я заходила в ліс, тим реальнішим було відчуття, ніби за мною спостерігають. Вже декілька разів я помічала, зліва від мене дивний рух. Спочатку я думала, що то дівчата. Гукнувши їх декілька разів, та не отримавши відповіді, я зрозуміла, що то були не вони.

Стало лячно.

Над головою прозвучав перший звук живої істоти. Ворона каркнула гучно та протяжно. Більше не було нікого, та я все одно здригнулась. Мурашки забігали по шкірі. 

Я йшла далі, озираючись. Надіялась, що все це лише гра моєї фантазії. І мене просто залякали Жнець з Димком.

Саме так мені хотілось думати. 

Та дарма, бо справа від мене зупинилась фігура. Судячи з зовнішнього вигляду то була жінка.

Вона носила яскраво червоний одяг. Жінка не рухалась, проте уважно стежила за  мною. Я не знала, що мені робити. Чи варто з нею говорити, чи остерігатись її. Або може втікати, поки ноги ще в змозі це зробити, поки паніка не охопила мене повністю?

— Тобі не втекти, — її слова звучали з усіх боків. — Нам судилося зустрітись.

Жінка плавно підходила до мене, немов пливла над землею.

— Хто ви? Що вам від мене потрібно?

Жінка голосно засміялась, ніби я запитала її щось неймовірно смішне. Вона закружляла навколо мене, не наближаючись ближче. Незнайомка розглядала мене то тут, то там.

— Хто я? Я й сама забула, ким я є, — жінка зупинилась навпроти мене, даючи максимальну можливість розглянути її у відповідь.