Глава 8

— Ульяно, ти мене взагалі не слухаєш! — Обурено глянула на мене Ромашка. — Ми вже майже на місці.

— Куди ти мене привела? — Поцікавилась у неї.

— Ти все побачиш, як тільки ми прийдемо. Це моє творіння. Не все, звісно, я лише підтримую його життєздатність, — щоки дівчини з кожним кроком ставали все червоніше. Невже вона так соромилася своїх вмінь?

Ми наблизились до водоймища, бо до мене донісся запах водоростей. Переді мною відкрилося дивовижне видовище. Це найгарніше озеро, яке я бачила у своєму житті.

Воно кристально чисте. Настільки прозоре, що помітні маленькі рибки, що плавали на самому дні. Але не це мене зачарувало. 

Ромашки. Квіти росли під водою. Їх було безліч. Місце і справді було чудовим.

— Близько не підходь, тут берега немає. Під водою стрімкий обрив. — Застерегла мене дівчина.

— Це твоє творіння? Тому Ромашка? — Я повернулась до дівчини. Вона лише посміялась з моєї реакції та кивнула.

— Я травниця, — сказала Ромашка, як ніби це щось пояснювало. — Батьки знали, що ми з братом матимемо цей дар, тому назвали нас відповідно. 

— У тебе є брат? Він також навчається у Ведани? — Дівчина опустила плечі, її засмутило моє питання.

Я сказала щось не те? Чому в неї така реакція?

Дівчина відвернулась від мене, закушуючи пальця зубами. Ніби змушувала себе мовчати. Вона присіла біля води. Легенько провела пальцями по пелюсточках квітів, які виглядали з води.

— Він…

— Ромашко! — Пролунав гучний бас, десь під водою. Ромашка стрімко піднялась, розгладжуючи свою сукенку. — Добридень. Що привело тебе сюди?

З води вийшов кремезний чолов’яга. Він наводив жаху на мене. Чоловік по пояс знаходився у воді, та все одно його войовничість була очевидною. Певне йому не сподобалось наше перебування на його території. Він тримав у руках, щось на кшталт списа. Мав оборонятись? То водяні - не вигадка? Які ще потрясіння чекають на мене сьогодні?

 Я вже була за декілька хвилин від того, аби не втратити свідомість. Рятувала мене лише тоненька ручка Ромашки, що міцно тримала, та не дала впасти.

— Вітаю вас, Лук’яне, я от показую новій учениці Ведани наші краї, — заїкаючись лепетала дівчина.

Він поглянув на мене своїми прозоро-блакитними очима, сканував мене. Потім кинув, ніби вирішив вже, що з ними робити.

— Добре, що ти цим займаєшся, Ромашко, — голос чоловіка з суворого вмить став ніжним. Він різко схопив її за руку, притягуючи ближче, а потім схаменувшись відплив подалі.

На обличчі дівчини промайнуло розчарування, що не залишилось мною непоміченим. Все ж не просто так ми сюди прийшли.

— Вам краще піти, Ромашко, місцеві занепокоєні її появою, — знову заговорив чоловік, киваючи на мене.

— Так звісно, я не подумала, вибачте, що потурбувала, — кланяючись відходила від водойми дівчина. Вона тягнула мене за собою, коли я декілька разів поверталась аби краще роздивитись істоту, яку вважала вигадкою.

Ромашка бігла попереду, час від часу вона оглядалась, щоб впевнитись чи я йшла слідом.

Мені було ніяково. Дуже багато потойбічного я зустріла за такий короткий час. Жнець, Зряча, її учениці, загадковий Маківець, а тепер от  ще  й водяного. Мене дивувала моя реакція. Звісно, я спантеличена, та ці створіння не викликали в мене дикого страху. Можливо це шок. Точно, це точно шок. Бо ж не могла б я так спокійно на все реагувати.

Я кілька раз ляснула по своїх щоках, намагаючись привести мої, скоріш за все, пошкоджені мізки до тями. Та якби я не старалась в мене не вийшло б цього зробити. Певне мою голову вже не врятувати. І я дійсно збожеволіла.

— Вибач, я не думала, що так вийде, — зупинилась раптом дівчина.

— Що ти маєш на увазі?.

— Лук’ян - суворий чоловік, проте він не часто виходить з води. З ним важко, — видихнула вона. Я бачила, як дівчина старалась захистити знайомого, а тому не сердилась на неї. Та й не була за що.

— Все нормально,  — заспокоїла  її. — Він водяний? 

— Не зовсім. Точніше - напівкровка. Покруч. Його батько - водяний, мати була людиною. 

Я стояла немов вкопана. Хіба таке можливо? Яка нормальна людина свідомо захоче мати дітей від водяного?

Я впевнена, що всі мої думки були написані на моєму обличчі, та помітила, що Ромашка не звернула на мене уваги. Дівчина задумливо підібгала губи, ніби старанно підбирала слова. 

Певне, вона хотіла розповісти мені його історію, та я не впевнена, що хотіла чути цю історію.

Я схопила її за руку, та потягла за собою.

— Ми вже довгий час ходимо, Ведана буде сердитись, — дівчина, погоджуючись кивнула, та слухняно пішла слідом.

Щось не чисто з цим напівкровкою. Ой не чисто.

— То це я вас чекати маю, га, Ромашко? — Ведана уперла руки в боки, та грізно дивилась на дівчину. — Чи це я маю сушити трави, що ти назбирала?

Дівчина не огризалась. Вона понуро опустила голову. Розуміла, що її провина дійсно є. Та не встигла вона відкрити рота, як біля будинку пролунали дівочі голоси.