Глава 7

Після того, як я вийшла з автобуса, мені довелось хороший шматочок знову пройти до будиночка Ведани. 

Цього разу, я також зустрічала багато людей на вулиці, однак на мене вже ніхто й уваги не звертав, як ніби я була невидимкою. 

Підходячи до знайомого мені будинку, я побачила молоду дівчину. На вигляд їй було стільки ж років, скільки й мені. Однак вона була такою гарною, що я мимоволі загляділась. Дівчина була володаркою, світлого кучерявого волосся, про яке я могла тільки мріяти. Адже моє пряме, рудовато-буре волосся, й справді чимось нагадувало скошену траву, яку вже давно треба було викинути.

 Її легенька блакитна сукня, розвіювалась з кожним кроком дівчини. Вона несла перед собою оберемок ніжних польових ромашок, які лише чекали аби втекти з її рук. Дівчина не помітивши мене повернула в бік до будинку Ведани, що мене, звісно, здивувало, але я вирішила не затримуватись, та поспішила слідом за нею.

— Доброго дня, — привіталась я з жінками, увійшовши до будинку. Першою привіталась зі мною Ведана, нічим не показуючи здивування. Хоча, варто мені цьому дивуватись? 

— Добридень, — привітно посміхнулась мені дівчина. 

— Ромашко, нема чого люб’язувати тут. В тебе, що роботи немає? Як все переробила, то я ще додам, — дівчина на ці буркотіння поблажливо посміхалась, не звертаючи уваги на слова старої. 

— А ти чого стала посеред хати, що пройти не можеш? — Жінка, певне, через те, що не змогла досягти мети, й вигнати дівчину, яку назвала Ромашкою, перемкнулась на мене.

— От молодиці, всього вас вчити треба.

— А ви не вчіть, от зараз Світланка прийде з Агатою, от тих вчити будете, — не залишилась осторонь дівчина.

— Їх спробуй навчи щось, —  буркотіла жінка. — Рота відкриють до мене  - не закриєш. Ніякої поваги до старої, шанованої жінки. Чи я ровесниця їм?

— То що мені робити? — Запитала в жінки.

— Я тобі покажу місце, де ти спатимеш. Окремої кімнати не маю, будеш разом з усіма. Дівчата в мене не злі. Вживетесь.

Мені, звісно, не хотілось ділити з кимось кімнату. Дівчата мені не були знайомі, тому не знаю як ми існуватимемо в тісному приміщенні. Та і як вони до мене ставитимуться, теж не відомо.

— Чого скривилась? Не подобається, так я не триматиму, — незадоволено протягнула жінка. Певне, на моєму обличчі всі емоції написані, якщо і вона помітила.

— Та ні, я ж погодилась. Та й ненадовго це все, — я в надії на підтвердження своїх слів глянула на стару, але вона мені нічого не відповіла, тільки загадково посміхалась.

— Це ми побачимо. Розклади свої речі, поки. Потім виходь у двір, я попрошу Ромашку показати тобі тут усе. Вона дівчина вправна, з тобою впорається, — жінка поправила свій фартушок, та й направилась геть з кімнати.

— Що ви маєте на увазі, під словами: “І з тобою справиться”? — Зупинила її я.

 — Те, що ти чула. Ні більше, ні менше.

Мене починають дратувати такі розмови без відповідей. Роздратування  взагалі не переставало покидати мене відколи я переступила поріг цієї дивакуватої жінки. Правду кажуть "менше знаєш - краще спиш”.

Відверто, я шкодувала, що приїхала в це забуте людьми село. 

Я оглянулась по сторонах, розуміючи, що якийсь час мені доведеться жити в цих умовах з декількома незнайомками. Ні, звісно, тут не брудно. Видно, що дівчата стежать за порядком. Та все ж, людям, які звикли до комфорту, важко змінювати місця.

Я, як змогла, розклала свої речі, намагаючись вмістити все необхідне максимально комфортно.

— Ведана сказала, що сьогодні ти в моєму розпорядженні, — у маленькому віконці з’явилась голова Ромашки.

Я з посмішкою кивнула дівчині. Її не хотілося ображати. Вона здавалась світлою людиною. Такі носять якесь внутрішнє світло всередині. Вони як сонячні промені, люди поруч з ними зігріваються. 

— Ходімо швидше, інакше я не встигну закінчити всю свою роботу. Як не виконаю — отримаю наганяй від Ведани, — нетерпляче говорила дівчина. Вона ледь не підстрибувала на місці від очікування.

Третя година дня, не вулиці вже й дихнути було нічим. Сонце палило нещадно. Всі рослини повісили своє листячко від відсутності живильної вологи. Навіть плющ, що обвивав будинок та паркан був ніби знесилений. 

Іноді, мені здається я і сама, як той плющ. Знесилена.

— Куди ми йдемо?

 — Спочатку варто показати тобі все, що є на подвір’ї. Потім, я повинна показати межі, за які ти ні в якому разі не повинна заходити.

— Чому я не повинна цього робити? — Я не впевнена, що дівчина мені відповість, проте, мені ж ніхто не забороняв намагатись ставити питання.

— Все просто. Сама Темрява ходить цими місцями. Вона нерозбірлива, а тому не бачить хороших та поганих. Забирає всіх.

Не такої правди я чекала. 

Вона потягнула мене за межі подвір’я. Якби я піддалась, то легко впала б. 

— Тут живуть Лисичі - вони нормальні люди, на перший погляд. З ними потрібно бути привітною. Дарина одного разу не привіталась з ними, так вони щось підлили їй у воду, бідна дівчина цілий день у кущі бігала, — Ромашка старалась не говорити гучно, пояснювала це тим, що у всього є вуха, а у вітру - особливо.