Глава 5

— Мамо, я ж не кажу, що не повернусь. Зараз літо і в мене є час відпочити, — добре, що її не було поруч і я змогла не запнутись на разу. — Тим паче коли почнеться навчання, я не зможу нікуди поїхати, ти ж сама це знаєш.

— Знаю, але, Уляно, це дуже дивно, вчора ти повернулась від знахарки, а сьогодні, кажеш мені, що їдеш світ за очі, ніби-то відпочити, — важко зітхнула мама. — Доню, з тобою точно все добре? Вона тобі не давала пити якихось своїх трав?

— Ні, мамо, вона нічим мене не поїла, все добре, — посміхаючись відповіла я.

— Ми з бабусею хотіли, аби ти допомогла нам в селі, — засмучено нагадала вона.

Я нехотячи закотила очі. Так завжди, коли в мене з’являлись якісь плани мені мусили нагадати, що я повинна бути зразковою дочкою, внучкою, і бути двадцять чотири на сім перед очима у батьків. Але такого більше не буде, мені не дванадцять. В двадцять я можу себе вважати  дорослою дівчиною й особисте життя в мене також повинно бути.

— Я допомагала вам минулого тижня, — терпеливо сказала я і потерла долонею чоло. 

За кожним разом розмовляти з рідними ставала важче. Їх нав’язлива позиція душила мене. Вони перекривали мені повітря, прикриваючись благими намірами. Але така поведінка  і їхнє відношення до мене не мало більше продовжуватись.

— Добре, мамо, домовились, — я не дала їй часу оговтатись, і затараторила. — Я рада, що ти не заперечуєш, що мені варто відпочити. Обіцяю, що привезу тобі якийсь сувенір. 

Я швидко поклала слухавку після того, як мати здалась і побажала мені щасливої дороги.

Я зробила глибокий вдих, та не встигла видихнути, як почула знайомий голос поруч.

— Історія з поїздкою до моря разом з друзями – хороша ідея, — я повернулась на голос і побачила у дверях моєї квартири Женця. — Вона була б ідеальною, якби ти мала друзів.

— Ти завжди підслуховуєш чужі розмови? — Не привітливо відповіла йому.

Чоловік відштовхнувся від дверей, і скинув свій плащ, присідаючи на диван.

— Я прийшов нагадати тобі, що Ведана чекає, — він руками баламутив своє волосся, причепурюючись. 

Сьогодні чоловік виглядав інакше, ніж у попередні наші зустрічі. Він був як звичайна людина, сьогодні – нічого чорного. Хіба Женці не постійно в чорному одязі.

— Пам’ятаю. Я все пам’ятаю, — якось приречено видихнула я. 

Мені захотілось чогось солодкого, тому я повернулась в бік кухні, але згадала, що не ввічливо було не запропонувати смаколика гостю. Ха, гостю - це Жнець, яка гостинність, яка ввічливість?

— Чаю? 

— Я не їм і не п’ю, — все так же похмуро відповів мені Жнець. — Людську їжу так точно.

Цей факт мене здивував, я думала ці істоти мало чим відрізняються від людей, принаймні зовні жодних відмінностей.

Жнець побачив мою розгубленість, встав з дивану та зайшов на кухню разом зі мною. Думаю, він ще щось хотів мені сказати. Але поки я крутилась по кімнаті, чоловік мовчав. Однак, вартувало мені присісти, як він підняв свої чорні очі на мене. Я не жартую, вони були не карими, а саме чорними. 

— Уляно… — почав він, та замовк. 

Я причаїлась не бажаючи збивати його з думки. Жнець не з’являвся біля мене всі ці дні, відколи я повернулась від Ведани. Я думала, що вони дали мені спокій, однак я помилилась.

— Я довго вагався чи варто тобі говорити, але Ведана настояла на тому аби я тобі розповів, перш ніж ти приїдеш до неї.

— А є можливість не йти до неї? — Я не втрималась, та перебила його. Жнець не був здивований моїм питанням. Він з самого початку знав, що я не у захваті від їхньої ідеї. 

— Немає, дитино, зовсім немає. Тому я тут, — я бачила, що і сам чоловік не бажав панькатись зі мною, але зараз ми там де є.

— Як я можу вас називати? Женцем? У вас взагалі є ім’я? — Я розчаровано затараторила, аби не показати своїх справжніх почуттів. Він і так знав, що я боялась, нащо було це ще й демонструвати, — Мені незручно, ви моє  знаєте, мені треба ж буде до вас якось звертатись і…

— Неждан, — впевнено представився чоловік.

Я навіть замовкла, дивне ім’я. Зовсім не сучасне. Оце так точно – Неждан. 

— Воно… — я не знала, навіть, що сказати. Ми продовжили сидіти в тиші, дивлячись один на одного,  допоки Неждан не посміхнувся.

Оце так, дива. Я бачила його посмішку вперше і чоловік зрозумівши, що мене збентежило, миттю приховав її.

— Мені вже дуже багато років, Уляно. В ті часи, коли я народився - такі імена не були дивиною, скоріше відображали суть людини. Я був – неочікуваною дитиною, не бажаною – звідси й таке ім’я. — Жнець так спокійно про це розповідав, в той час, як я співчувала йому. Це ж треба, все життя носити ім’я, яке підтверджувало, що твої батьки тебе не бажали. Важко  ж жилось йому…

— Я жив в маленькому поселенні, його називали Дике, через те, що наші люди не бажали сусідства інших, і були відмежовані від більшості сіл. Мені було шістнадцять, коли в село прийшла страшна хвороба. Гинули всі, від великих до малих. І моя сім’я теж. Я один залишився живим з усього села.. — Неприродно пряма спина чоловіка, говорила про те, що він не бажає розповідати свою історію, але проте, мусив це зробити. — Саме тоді я вперше зустрів Її.