Глава 4

— Скільки часу я маю провести з тією дивакуватою? — Я не оберталась, проте запитала Женця, знаючи, що він стоїть за моєю спиною.

— Я не знаю, може місяць, може два, а можливо і рік, — беземоційно відповів той.

— Чому ти ходиш за мною? Чому вибрав мене? — Я наважилась запитати про те, що вертілось в мене на язиці з того періоду, як він заговорив у старої в будинку. Я навіть і не помітила, як почала говорити йому “ти”. Ніколи такого собі не дозволяла з чужими людьми. Але і в ситуаціях таких була я теж вперше.

— Не я тебе обирав. 

Я почула, як за спиною щось зашаруділо, і обернувшись не побачила нікого. Скоріше за все, він не бажав вести зі мною розмов, а тому уникнув їх єдиним відомим йому способом – зникнув.

— Що ж, продуктивною вийшла розмова, — прошепотіла розчаровано.

Але що казати, він свою обіцянку виконав - з села мене вивів. Тепер залишалось повернутись додому. І знаючи, що сюди транспорт ходить рідко, я не надіялась, що мені вдасться вибратись швидко.

 А тому, я впевнено почимчикувала в бік сусіднього містечка, звідки, сподівалась, мені все ж вдасться доїхати додому. Можливо тому, що вже вечоріло, можливо через те, що дорога посеред лісу мала свою чарівність, однак я відчула досить приємний аромат. 

В липні, звісно, аромат природи розкривається найяскравіше. “Від гербери до герані”, так каже про цей період моя мама. Вона в мене любителька різних квітів та травинок. Я – не вона, а тому я насолоджуюсь лише тим, що мені дають ці рослини, сьогодні – це запах. 

Озираючись навколо, я спробувала знайти джерело цього чарівного запаху, однак, єдине, що я бачила - густий ліс, до якого заходити мені не хотілось.

— Як дивно в наших краях знову бачити молодих та красивих незнайомок, — почула я голос молодика, який виходив лісу с невеликим кошиком.

 Кошик його був наповнений розмаїттям квітів різного виду кольору. Коли він підійшов ближче, я відчула той самий запах, який шукала ввесь час поки йшла.

Сам молодик відрізнявся від хлопців, які мені траплялись до цього. Бо був одягнений  доволі колоритно, образ його не відповідав сучасній моді, скоріше за все, він походив на персонажа етнічного кіно. Він носив легку лляну сорочку з чудернацьким орнаментом, та прості сірі штани з цього ж матеріалу. Жилет, який гармонійно доповнював образ, був розстібнутий, та дозволяв побачити рожево-фіолетовий шовковий пояс, який виділявся на фоні цього слов’янського вбрання.

— Невже своїх молодих та красивих не вистачає? — Я розуміла, що потрібно бути обачною, адже, в найближчому кілометрі ні однієї живої душі немає. А ми одні, з невідомим, майже посеред лісу. Де ні від кого чекати допомоги, в разі чого. Але якщо Жнець не з’являється, отже все нормально, а тому, не відповідати на комплімент, вважала не ввічливим.

— Та чому ж, вистачає. Не проти, якщо я складу вам компанію? Вдвох йти веселіше, — легкість з якою він розмовляв, неначе вітер огортала. Я не знаю, як пояснити це відчуття. Він і сам був немов би вітер. Мені важко було відвести від хлопчини погляд. 

— Не проти, — неначе заворожена відповіла. Якби побачила себе з боку, мені було б дуже соромно. 

— Була у родичів? — Несподівано заговорив хлопець. Несподівано для мене, звісно ж, бо я витала десь у хмарах. 

— Що? — З заминкою запитала.

 Я відчувала, що зі мною коїлось щось дивне, але не могла пояснити. Розум мій мене підводив з кожною хвилиною все дужче. Я дивилась на хлопця, але не могла зрозуміти його слів. 

Ситуацію загострювала спека, яка ніби знущалась наді мною. Мені стало важко дихати, краплинки поту виступили на обличчі, та неприємно лоскотали шкіру. Я озиралась в пошуках місця де зможу вдихнути прохолодного повітря, як знову почула його слова.

— До родичів приїхала, питаю? — Він говорив так, наче нічого не помічав. Ніби це все було не насправді. Що ж відбувалося зі мною?

— Ні, — ледь чутно відповіла йому.

— Отже, геть чужа. А я от, врожай збираю, — вказав він на свій кошик. — Та й красивих дівчат зустрічаю, — лестиві слова так легко злітали з його вуст, схоже він був популярним в місцевих дівчат. Солодкі компліменти та й чоловіча врода, якою його не обділила природа, приваблювали багатьох. Однак, був і інший бік цієї золотої блискучої монетки, саме такі хлопці виявлялись гульвісами.  

— Я – Димко, — промовив, але потім ніби згадавши, додав. — Дмитро. Дмитро Маковець,  — хлопець протягнув мені руку. 

— Уляна, — Сміючись, відповіла я потиснула її. 

Все ж цікавий хлопець, зараз рідко хто наважується почати розмову з незнайомкою. Димко був не боязливий, та, видно, гоноровий.  Зухвалий погляд видавав в ньому характер. Не походив він на простачка, видно ж що грався зі мною. Щось в його поведінці було нещирим, щось, що я не могла вловити. 

— Уляна, — неначе смакуючи моє ім’я, повторив Димко. Мені сподобалось, як він себе назвав. — Що означає «щастя».  То це ти є тією, кого всі шукають? — Ой і підлабузник мені дістався в попутники.

— Та напевне, звідки ж мені знати? — В тон йому відповіла. — А що за квіти у твоєму кошику? — Мені захотілось змінити тему розмови, через ніяковість, що викликали його слова.