Глава 3

 — А ти спробуй. В тебе таких учениць кури не клюють, що тобі ще одна? — наполягав на своєму Жнець. 

— Послухайте, я не хочу нічому вчитись. Я взагалі не планувала до вас приходити. Давайте вчинімо от як: я просто поїду додому і більше ноги моєї не буде на вашому порозі, — я спробувала донести до них свою думку, однак ці двоє буде настільки захоплені безмовним протистоянням, що не звертали на мене ніякої уваги.

— Вона не бажає, чуєш? Варто її змушувати? — сміючись запитала стара.

Жнець обурено озирнувся на мене, здавалось, що йому боляче чути, що я не бажаю приймати його допомогу. Видно ж, що він старався переконати бабусю.

— Чого тобі вартує бути її ученицею? Ти вбережеш своє життя, чи ти не розумієш? — Чоловік наблизився максимально близько до мене. Не витримуючи важкого погляду, я відвела очі в бік.

— Не розумію, — гаркнула у відповідь. — Я взагалі нічого не розумію. Ви ж нічого не пояснюєте. Тільки вмієте залякувати. Я вже не знаю чи не втратила здоровий глузд. Бо все ще стою тут і слухаю цю маячню, — я не витримавши морального тиску розказала про все, що мене тривожило останні декілька годин.

Чоловік зі старою дивились на мене приголомшені, ніби вперше бачили. 

— Що? Чому ви на мене так дивитесь, чи я не права? Я прийшла до вас в надії, що хоч від вас почую якусь обґрунтовану відповідь, чому мене, ніби хвору в холод постійно кидає, що зі мною кожного разу твориться, що це зап’ястя горить вогнем. Горить вогнем коли біля мене хтось помирає, — я знесилена виплеском емоцій, останні слова вже просто шепотіла. —  Чому, власне навколо мене люди помирають?

Чоловік відмер першим, він відвернувшись від мене, звернувся до старої.

— Тобі ще потрібні якісь докази? Чи не таку ученицю ти собі шукала?

— Ви взагалі чуєте мене? — Я знову намагалась довести, що не бажаю тут залишитися. Однак, бачила, що мене ніхто слухати не збирався, тому не гаючи часу, я направилась до дверей, аби покинути це злощасне місце. 

— Далеко все одно не дійдеш, — раптом сказала стара. Я завмерла в проході, не встигши вийти з будинку.

— Що це означає? — Я знову повернулась до дивної парочки. Якщо вони знову будуть говорити мені якусь маячню, я точно втечу.

 Чому я, власне, знову велась на їхні провокації. Це ж видно неозброєним оком, вони просто відвертали мою увагу. І якщо я це розуміла, то чому не йшла геть?

— Вони тебе вже відчули. Точніше, твою присутність. Точніше, ким ти є, для них це все не секрет, — жінка підбирала слова ретельно, однак я так і не зрозуміла про що вона говорила.

— А ким я є? І хто мене відчув? — Я оперлась на спинку стільця, що стояв при вході в кімнату. 

Вони обидва мовчали, ніби обдумували, чи варто мені говорити  правду.

— Так, зрозуміло. Що ж, не скажу, що було приємно з вами познайомитись, не впевнена, що ми з вами ще зустрінемось, тому прощайте. На все добре.

 Більше я в їхньому балагані не збираюсь брати участь.

— Ти - людина, — сказали вони одноголосно. 

І що? Так, я це знала, чому це мене мало зупиняти? Їхні слова не виявились для мене вагомим аргументом, тому я звернула на них увагу. 

Вийшовши з будинку, я помітила, що рослина, яка обвивала будинок, ще більше просунулась по стінах, аніж було до того, як я сюди прийшла.

— Зачекай, — гукнув мене чоловік. Він спритно вискочив з будинку старої. — Вона має рацію і в тому, що ти людина, і те, що ти можеш мене бачити і її також створює проблему. І не тільки тобі - нам всім. 

На його обличчі не можна було знайти жодної емоції. Чоловік мало походив на звичайних людей. Однак, десь там, я розуміла, що він силував себе, коли розповідав мені це. Хай, навіть, і не розповів він мені нічого. 

— То, що ви від мене хочете? Я не буду нікому нічого розповідати, задоволені? — Я похитала головою. — Та й мені ніхто не повірить, подумають, що я геть з глузду з’їхала. Я й сама так думаю, якщо чесно, я ж казала вам.

— Стара права, Уляно, — я здивовано зиркнула на того, хто імені мого не мав знати. Але ж, з іншого боку,  якщо він весь час тягнувся за мною, то не дивно, що він його знає. І нема мені чому дивуватись.

— Що? — Він не зрозумів, чому я так дивилась на нього. — Вона зможе навчити тебе, всьому що знає сама. Бо колись вона також носила такий знак. Вона єдина, яка залишилась живою після всього. А все завдяки їй, — він вказав на мітку, що видніла з-за моєї кофтини.

Я глянула на будинок, бабуся стояла у дверях і з посмішкою дивилась на нас. Ніби знала, про що я думаю в цей час, ніби знала, що ми ще з нею зустрінемось.

Моторошне відчуття. Однак, це був лише початок. Бо вулиця, що здавалась мені раніше безлюдною, поступово заповнювалась людьми. Всі вони, йшли в одному напрямку й дивились в наш бік. 

Навіть пройшовши повз нас не обертали голів від нас. Я озирнулась, всі, без перебільшень, стежили за нами. 

Я мовчки глянула на Женця, що стояв поруч, однак у відповідь отримала лише невизначений жест, мовляв: «А чого ти хотіла, тебе ж попереджали».

Я обнявши себе за плечі, почимчикувала в бік будинку лише з однією ціллю.