Глава 1

Ледь не задихаючись від нестачі повітря, яку я успішно ігнорувала, я продовжувала йти вперед. Такі напади у мене траплялись нечасто. Я й забула вже, що таке може статись.

Зап’ястя палило з неймовірною силою. Я терла його, сподіваючись, що неприємне почуття пройде. Тільки ось я знаю, що від того, що я намагаюсь полегшити біль, нічого не зміниться.

Тремтячи від холоду, що пробирається, закутавшись в тоненьку кофтину, яка, хоч і не була теплою, однак,  не призначена для носіння влітку, я продовжила йти далі.

Мені казали, що знак на моєму зап'ясті - це прокляття, якого необхідно позбутися. Батьки два роки водили мене до екстрасенсів і знахарів, однак ті виявлялись лише шарлатанами, які не те, що не допомагали позбавити мене від цього знаку, а й, здавалось, робили тільки гірше. Тепер я - «проклята», страждала від постійного холоду та неприємного болю в зап'ясті.

Цього разу моїй матері порадили звернутися до однієї знахарки. Про неї ходили різні чутки. Говорили, що вона й мерців до життя повертає.

Я не вірила у ці казки, але батьки наполягли. Вони обіцяли, що ця жінка - остання їхня надія.

Незнайоме мені село, незнайомі люди, які дивилися не мене із засудженням. Мені здавалося, що всі вони знають, до кого і навіщо я приїхала. Коли я зрозуміла, що заблукала, мені все ж таки довелося звернутися за допомогою до місцевої жительки. Вона з легкістю пояснила мені, де я звернула не туди та вказала правильний напрямок.

Село було бідним, тут не було шикарних особняків, як у селі моєї бабусі. Скромні будиночки були залатані багато разів їхніми власниками, і це було помітним навіть моїм неозброєним поглядом.

— На що дивишся? — невдоволено крикнула мені жінка похилого віку, чий будиночок, я розглядала. Він був найбарвистішим з усіх, що бачила в цьому селі. Стіни його були прикрашені малюнками з різних кольорів. Будинок, безперечно, притягував погляд.

— Вибачте, у вас гарний будинок, задивилася, — я впевнена, що мої щоки стали яскраво-червоними.

— Іди куди йшла, — досить неввічливо відповіла мені стара. 

Що ж, не всі старі добродушні, сьогодні мені попалася буркотлива, нічого страшного.

Будинок знахарки, до якої мені треба розташовувався наприкінці вулиці. Туди я й попрямувала.

На вигляд він був звичайним. Але сюди, схоже, мало хто ходив. Висока трава, що служила своєрідним парканом, оточувала хату. Невже тут ніхто не жив? Та ні, маячня, тоді б мені селяни про це сказали.

Я почула неприємний скрип дверей, а ні, все-таки не обдурили. Моє серце знову пустилося в танець. Я глибоко зітхнула, намагаючись налаштуватися на цю зустріч. Навіть якщо й не віриш у такі речі, все одно десь там, всередині, десь на підсвідомості, ніяково, знаючи, що можеш помилятися зі своїми поглядами, і люди з надздібностями все ж таки існують. І зараз дрібний тремор знову захопив мої руки, але остаточно піддатися паніці мені не дав голос бабусі.

— І довго ти там стоятимеш? Я на тебе зранку чекаю, — вона навіть не вийшла з дому.

— Здрастуйте, йду, звичайно, — трава навколо будинку, що здалася мені спочатку потворною, насправді виявилася повзучим плющем, що ніби охороняв будинок від непрошених гостей.

Увійшовши всередину, перше що я почула, це насичений запах ладану та чебрецю. Від задушливого аромату стало важко дихати.

Бабуся сиділа за невеликим столиком, власне, як і всі шарлатани, до яких ми зверталися. Ось тільки перед нею не було ні прозорих куль, ні книг та іншої атрибутики подібних до неї професіоналів.

Вона спокійно перебирала сухі гілки незнайомих мені рослин. Жінка навіть не дивилася на мене, що дозволило мені її розглянути.

Бабуся виглядала дуже старою. Її сиве волосся було приховане під красивою яскравою хусткою, прикрашеною польовими квітами, що так обережно були вишиті золотими нитками. На ній не було ні ланцюгів, ні кілець, що трохи здивувало мене. Я звикла до того, що більшість з них виглядала, м'яко кажучи, зухвало.

— І чого не проходиш? Так і збираєшся тупцювати біля входу. То ми з тобою  ц поговорити не встигнемо, — відставляючи убік стеблинки, вона підняла свої очі, але дивилася немов крізь мене.

— Бачу, ти не одна до мене завітала, — я злякано озирнулася, але нікого не побачила. І тільки холод огорнув мене, здавалося, зима прийшла серед літа. Але цей холод я знала. Він переслідував мене вже довгий час.

Невже я знову потрапила у пастку чергового шарлатана? Що ж, побачимо.

— Я одна, — невпевнено пролепетала я, кутаючись у свою кофту та повертаючись до бабусі, що посміювалася з мене. Неприємно.

— Чого злякалася, дурна? Сідай, — суворо наказала вона мені. І тут же повернула голову до дверей. — А тебе я не впускала, до мене живі тільки приходять. Нема чого тобі робити в моєму домі.

З кожним почутим словом, мені хотілося піти з цього будинку, від цієї старої, куди тільки очі бачили. Аби не чути слова, що змушували мою кров стигнути від страху.

— Твої очі зараз тріснуть, якщо продовжиш на мене так дивитися, — вона обтрусила зі столу залишки пилюки, приводячи його в порядок. — Він з тобою всюди ходить, раніше ж ти його не боялася, а відчувала його присутність, правильно я кажу? — Я кивнула. Її слова підтвердили здогадки, які я вперто воліла ігнорувати.