Пролог

Прозора річна гладінь завжди заворожувала мене. Місце біля річки було моїм улюбленим. Високий очерет поволі колихав теплий літній вітерець, а статні верби приховували мене від палючого сонця. Вартувало лише підняти руку і її гілки ніжно пестили мої долоні. Мої руки відчували красу, в той час, як очі її споглядали.

Щось тягнуло мене на цей берег кожного разу. В дитинстві я частенько уявляла всіх тих міфічних істот, що живуть  у воді. Як от, наприклад, блакитно-зелених русалок, що своїми співами заворожували одинаків, аби потім прив’язати до себе. Або ж водяних, що піклувались про жителів річки. Вважала, що саме вони притягують мене до цього місця. Дорослих потішали мої здогадки, але вони все одно з  острахом відпускали мене до берега. Я слухала довгі настанови, чого робити не можна, а що варто аби залишитись неушкодженою.

Я настільки сильно любила це місце, що і свій шістнадцятий день народження захотіла святкувати тут.

Мене завжди полюбляло везіння, однак того дня все йшло шкереберть с самісінького ранку. Погода, як справжня панночка, була непередбачувана. На світанку йшов рясний дощ, а в обід сонце було настільки палючим, ніби обіцяло спалити все довкола і всіх, кого зустрічає на своєму шляху.

Мене знову вабив берег, бажання піти до річки було таким сильним, що, здавалось, його можна було фізично осягнути. Настільки, що навіть мені, дівчинці, яка не боялась нічого, було ніяково. Мені здавалось, що вода ніби гукає мене, як би це дивно не звучало. Адже я давно виросла, щоб вірити навіть у власні байки, але саме зараз це моторошне відчуття мене насторожило.

Дивні речі творились цього дня. Посеред спекотного дня, в одну мить, наче хтось вимкнув освітлення, стало темно. Небо затягнуло хмарами, а швидкий і жорстокий вітер підняв увесь пил.

Я немов застигла посеред вулиці і мені здавалось, що не тільки мені ніяково від різкої зміни погоди. Коли перші краплі дощу торкнулися моєї щоки, ноги немов зачаровані самі несли мене до знайомої верби, у той час, як темрява й надалі затягувала село у свої обійми.

Зупинилась я на півдороги, так і не дійшовши до дерева. Щось змусило мене зупинитись. Я була схожа на статую, що безмовно спостерігала за тим, як маленький хлопчик  крок за кроком ступав по підмості.

Я не могла рухатись, мене скував той безжальний  звір, що зветься страхом. Принаймні, я так думала. Мені залишалось лише спостерігати, як річка, що завжди мене заспокоювала зараз, саме в цю хвилину, забирала одне маленьке життя.

Сльози повільно котились моїми щоками, тільки  через дощ їх не було видно. За тим, як моя душа плакала, як розривалось серце від власної бездіяльності, як совість моя кричала мені: «Зроби щось». 

А я не рухалась, спостерігав ще хтось, хто міг допомогти нам с дитиною. Однак він через свою сутність цього не зробив.

Чоловіка я помітила не одразу, тільки тоді коли погляд його впав на мене. Він дивився довго, здавалось, що навіть не кліпає, спостерігав як сльози повільно котились одна за одною прямо на землю. Він був немов тінь, що збивало з пантелику. А чи насправді він там стояв? Його чорний одяг виділяв його з посеред природної літньої зелені.

Він чекав когось, тримаючи в руці маленький клаптик паперу. Чекав когось, хто вже запізнюється на зустріч з ним. Когось – не мене. Цим кимось була точно не я, бо ж до мене він не наближався. Співчуття на його обличчі прослідковувалось доволі чітко. Коли я спробувала поворухнути тілом, він замотав головою, натякаючи, що моє оніміння - це його рук справа. 

Поступово, через деякий час, до мого тіла поверталась чутливість. Я спробувала зробити повільні кроки, одні ті дались мені важко.

Я з благанням і розпачем в очах старалась наблизитись до незнайомця.

— Не підходь ближче, аніж ти стоїш. Я прийшов не за тобою, — його губи не рухались, проте голос його чітко чула.

— Чому я чую тебе? — ледь прошепотіла я.

Але він не хотів зі мною говорити. Сказавши все, що мені вартувало знати, чоловік повернув голову до річки, начебто побачив того, на кого чекав. 

Він зробив впевнений один крок, потім ще один, простягаючи руку вперед. Я бачила, як він наблизився максимально близько до води. Незнайомець опустився навпочіпки біля самого краю підмостка. В той час рук чоловіка обхопила маленька долоня. Вона міцно вхопилась за нього, намагаючись вибратися з води. 

Після чого їхній образ з кожною секундою поступово розчинявся в повітрі, доки повністю не зник.

 Я не знала що й думати. Мені було страшно. Що тільки но відбулось на моїх очах?

Здається, доля змилувалась наді мною. Бо перше, що я відчула, коли їх не стало, це те, як сильно моє серце б’ється об грудну клітку. 

Я щосили побігла до річки, сподіваючись, що ще встигну врятувати хлопчика. Я сподівалась, що побачене мною було лише грою моєї уяви. Хоча десь там, усередині свідомості, я розуміла, що дитину мені вже не врятувати.

Пірнувши у воду, я не одразу змогла помітити його. Витягнувши його із заростей очерету, які я колись так сильно любила, я судомно згадувала, що потрібно робити, намагалася привести його до тями, але виявилось занадто пізно.

Знайшли нас не одразу. Коли я вже видихнулась, коли нічого не розуміючи, просто трясла його, благаючи прийти до тями. Хтось із місцевих певне тоді почув мій крик. Людей прийшло, здавалось з усього села.