1

Щоночі я бачу один і той самий сон, я стою на цвинтарі, сумне сіре небо ллє сльози які опадаючи бʼють холодними краплями мені по плечам. Я стою біля щойно виритої могили, там лежить Розі, вони дивиться на мене і питає лише одне, «чому?», дощ змиває її сльози, вона закрила очі, а я стою і не можу поворухнутись, я мушу вийняти її звідти, врятувати, захистити, але тіло мене не слухається, я можу лише стояти і дивитись, поки душа рветься на шматки.

Я прокинулась від власного крику.

- Тихо, я з тобою, все добре, це просто поганий сон, це сон, просто сон.

Ліран пригорнув мене до себе і заспокійливо гладив по голові, волосся частково прилипло до спітнілого чола, серце колотилось так ніби хоче вистрибнути з грудей.

Вже тиждень я прокидаюсь на світанку від цього жаху, вже тиждень як Розі без свідомості, лікарі підтримують її життєдіяльність, але не дають жодних гарантій що вона отямиться, кажуть що не відомо від чого вона у такому стані, може і завтра відкриє очі, а може вже і ніколи не побачить світла.

- Кохана …

Я нічого не відповіла, просто немає сил на це, та й що казати?  Я вийшла до вбиральні, там на мене в дзеркалі дивилась змучена білявка, від спортивного тіла майже нічого не залишилось, я майже не їла ці дні, риси обличчя загострились, весь одяг став завеликий, очі тьмяні, волосся навіть потускніло, але це мене зовсім не хвилює, я швидко одяглась і як завжди збиралась їхати до Розі.

- Я тебе не відпущу.- голос дракона звучав рівно, я мабуть вже набридла йому така, але….

- Слухай мене зараз дуже уважно! Ану дивись на мене!

Я як робот перевела на нього пустий погляд .

- Трясця Мілано!- дракон відчутно потряс мене за плечі, але це не дало результату, я була як зламана лялька, єдине чого я жадала це одужання Розі, все інше мене не хвилювало, мене годували ледь не насильно, давали воду під примусом, моя апатія захопила мене цілком.

Почувся хлопок і я відчула як почала пекти щока, це частково привело мене до тями, я принаймні змогла сфокусувати свій погляд на драконі.

Я навіть не помічала як він змінився, під очима залягли темні кола, він теж відчутно схуд,  невже це теж через мене? Я і його доведу до знесилення?

- Слухай мене уважно! Ти зараз поїси, а потім ми поїдемо до Розі, Ділан дещо знайшов, ви з нею повʼязані, якщо у тебе буде достатньо сил і його ідея спрацює ми приведемо Розі до тями.

- Що?- мій голос став такий скрипучий і хриплий, я ж навіть слова не проронила як побачила що Розі не приходить до тями.

- Ти чула, а тепер тобі потрібно поїсти і зібратись з силами,  Ділан тобі все пояснить при зустріч,- він був таким рішучим і я розуміла, що мушу зібратись, я так довго була в скорботі, навіть не спробувала щось робити, боялась що знову своїми діями зроблю тільки гірше,- прошу тебе кохана, повернись до мене, це нестерпно бачити тебе такою.- прошепотів Ліран з таким болем.

Як я можу бути такою егоїсткою? Я повинна негайно отямитись від депресивного стану, я повинна діяти! Не можу більше змушувати коханого страждати через мене.

Я почула дзвін скла, це моя пелена перед очима розбилась на дрібні уламки, мої емоції вперше за цей час були на стільки сильні.

- Пробач, пробач мені,- потекли сльози, мої сльози болю і туги, я ніби намагалась вивільнитись, виплеснути усе з своєї душі.

- Я з тобою, все добре, глянь на мене.- Ліран погладив мене по щоці, яка вже не боліла після того ляпасу,- пробач за це, я вже не знав що робити, ти дивилась ніби мертвими очима, я розумів що втрачаю тебе.

- Я повертаюсь до тебе і я обов’язково виправлю все що накоїла.

Я дуже рада вітати вас на сторінках другої частини історії про віщунку Мілану, і безмежно вдячна за ваші коментарі та зірочки)