22

Мілана

Я довго думала що мені робити зі своїм даром, як навчитись ним керувати і нарешті мати змогу допомогти Розі, її мачуха з кожним днем стає все більш наполеглива, а той Роланд стає все нахабнішим, єдине що тішить, це те, що Розі замість того аби піддатись на ці умовляння і маніпуляції пішла в протест, почала задумуватись, а чи справді їй колись був потрібен той дурник чи це просто навіяли їй, але скільки ще часу ми зможемо тягнути?

Тому, задля того аби пришвидшити розслідування у мене з‘явилась ідея, ще коли ми дізнавились в академії про спеціальність для Розі я помітила, що тут навчають медіумів, вчитись в академії у мене не було ні грошей, ні часу, а от якщо вдасться умовити якогось старшокурсника бути моїм репетитором це було б чудово, залишилось зрозуміти як визначити з усіх тих людей та нелюдів того хто має достатній півень знань щоб чомусь мене навчити, і що найголовніше вмовити мене вчити.

Я думала логічно, тому спершу підійшла до великої дошки з розкладом занять щоб зрозуміти де саме медіуми старшокурсники проводять заняття, і все було б легко, якби я дещо не забула, Я НЕ ВМІЛА ЧИТАТИ! Я вже помітила це коли ще в перший день хотіла замовити сніданок в кафе, а потім якось забула про цей малесенький нюанс, і що робити? Дочекатись Розі? Але тоді треба буде все їй розказати та пояснити, а я поки не хотіла нікому розказувати про свій план.

Я так старанно хотіла знайти рішення, що допомога прийшла звідки не чекала, мені було видіння, коротше ніж зазвичай, секунди дві, я побачила двері на яких був якийсь знак чи символ, не знаю що це таке, але вирішила що це мій дар так хоче допомогти, тому вирушила на пошуки цих дверей.

Я обійшла вже два поверхи, двічі мене питали чому я вештаюсь коридорами, я безжально брехала, типу першокурсничя, трішки заблукала, але вже згадала шлях і поспішаю на заняття, двічі мені повірили, але на цьому моя удача скінчилась. Йдучи коридорами і заглядаючи на двері я навіть не помітила як прямо переді мною виросла височенна фігура, я ледь не зіштовхнулась з незнайомцем, але мене притримали руками за плечі.

- Що ви тут робите?- який бас, я підняла голову аби поглянути на володаря цього голосу і заклякла, це був Ділан, тільки вищий і більш широкоплечий, такі ж очі, колір волосся, очей…

- Еее, аааа, я тут… кабінет шукаю,- я в шоці, це брат Ділана? Чи може батько? Сподіваюсь не батько, бо мені цього знайомства краще уникнути, уявляю що про мене подумають коли дізнаються що я живу з його сином.

- Ти живеш з Діланом?- чоловік був здивований, але я більше, ЯК? Як він дізнався?

- Ти надто голосно думаєш. То який ти шукаєш кабінет?- він знову виглядав незворушним, хоча мій шок досі не минув.

- Кабінет медіумів.- під його поглягом я вся знітилась і від моєї звичної впевненості не лишилось і сліду.

- Який курс, хто куратор?

І що я маю відповісти зараз? Паніка-паніка-паніка…

- Я втрачаю терпіння адептко.- чоловік зціпив зуби та виглядав роздратованим, а я набрала повні легені повітря і вимовила.

- Четвертий курс, але я не знаю хто куратор.

Сподіваюсь цей чоловік не куратор четвертого курсу…

- Йдіть за мною.

Він різко розвернувся і попрямував в невідомому напрямку, йшли ми не довго і зупинились біля дверей саме з тим символом з мого видіння. Щойно я про це подумала чоловік кинув на мене зацікавлений погляд, важко бути поряд з людиною яка чує твої думки.

- Негайно припиніть це!- він зайшов в кабінет і затягнув туди й мене,

- Але я ж нічого не роблю!- звідки тільки голос прорізався? Але я ж дійсно нічого не зробила, чого на мене кричати?

- Досить думати, ще й називати мене людиною! Навіть в думках це неприпустимо!

- А як мені вас називати? - ну дійсно, сам не назвався, а доколупується.

- Місф ол Терн.- він сів на крісло біля столу і кивнув мені на стільчик з іншого боку.

Як це взагалі запам‘ятати, місф ол Терн, язик можна зламати.

- Ви навіть не знаєте імені того з ким живете?- а це що ще за натяки? Все я знаю, він Ділан.

- У нас з Діланом один рід, але це не важливо, яке мені діло з ким ви спите, розкажіть краще як ви потрапили на територію академії, та з якою ціллю і краще мені не брехати, бо залізу в голову і все одно знайду все потрібне мені, а може й ще щось не пов‘язане з цим інцедентом.

Трясця! Здається в мене немає вибору…