5

Дана

Я плавала в якомусь мареві, такому приємному теплому. З нього абсолютно не хотілось виринати. Час від часу мене неначе хтось кликав, я чула голос, але не могла розплющити очі.  

Раптом полилось золоте світло засліпило, тіло пронизував біль, наче сотні голок впивались. І я нарешті змогла вдихнути: 

- О Боже, як боляче...

- Тихо... тихо... зараз стане легше дівчинко...

Незнайомий голос... Хто це? 

Він поклав руки на голову і біль справді стала потихеньку стихати, я змогла вдихнути, і обережно відкрила очі.

Світло різануло очі.

- Не спіши, давай потихеньку... - знову цей чаруючий голос, змушує підкорятись, але і пручатись йому не хотілось, неначе так і має бути. 

Медові, янтарні очі, питливо вдивлялись в моє обличчя.

- Хто ви? Я вас не знаю. - руки з голови прибрали, я приготувалась до болі, але її не наступило. Не знаю, що він зробив, але мені навіть все одно. - Дякую.

- Будь ласка. - і так тепло посміхнувся, що і я не втрималась.

Раптом незнайомця змело, він впечатався в стіну позаду, і від його фігури поповзли тріщини. 

Я не стримала крику, все таки схоже він мене врятував. Обережно повернула голову в напрямку звідки був нанесений удар, Рейнар, але не сам, з ним якась дівчина, ельфійка?!

- Рейнар?! 

Я спробувала встати, але мене повело.  Мене підловила Лоллі.

А от чоловіки і не збиралися зупинятися, рудий рятівник стряхнув пил з камзола, хоча я думала він не встане після такого удару,  і запалив на двох доонях величезні кулі полум'я. Вони точно божевільні. Я щойно до тями прийшла, а опинившись в центрі сутички точно не виживу.

- Що ви робите? Заспокойтесь? - твердили ми з ельфійкою в один голос.

 Та де там. Наші слова до них навіть не доходили, наче ні мене, ні її тут і не було, закляття летіли так, що нас рятував лише щит поставлений Лоллі і Роззі,і укріплений ельфійкою, за що я їм неймовірно вдячна.

Я обдивилась залу де я була, така прекрасна колись архітектура перетворювалась в попіл, і щось в середині мене взбунтувалось, піднявся гнів. І я закричала.

- Годіііі!

Не знаю як, але з мене знову розлетілось те золоте сяйво, знищуючи щит лоргів, і зависаючи в повітрі. Чоловіки ошелешено завмерли, як і ельфійка, а мене понесло:

- Як ви можете ламати все підряд? Просто тому що сильні, сильні повинні допомагати, а не витрачати силу направо і наліво як їм вздумається. Ви великовікові діти, які загралися в свої суперечки і не бачите до чого це призводить? Можливо варто навчитися говорити ротом, а не грубою силою? Я вас запитую.

В супровід моїм словам грянув грім, дивно наче сонце світило. 

- Дано, люба, заспокойся...

- Ніяка я тобі не люба! Заспокоїтись, ви чим думали, озирніться? Ще десять хвилин тому це був прекрасний зал, а зараз?! - всі озирнулись відмічаючи кіптяву і величезні дири та тріщини в стінах, де не де відсутність стелі. Мені здалося рудий навіть трохи зашарівся.  - Ви дорослі чоловіки, а поводитесь ...

- Ми тебе зрозуміли, втягуй силу, ти душиш всіх нею, он Моргант і Еліен, зараз знепритомніють ти не даєш дихати їм. - я спантеличено озирнулась, - ельфійка, рудий і навіть лорги припали до землі, о ні, що я накоїла, мене стала накривати паніка, а золотий пил густішати, що і голос Рейнара вже доносився неначе через товщу води - Дано, не панікуй, інакше ти їх вб'єш. Заплющ очі, і уяви що цей пил, це краплі дощу, і вони падають на землю, що вбирає їх. І дихай, головне дихай.

Його голос заспокоював, я стала силою волі уявляти, як пил перетворюється в краплини і проливається дощем. 

Розплющивши очі, похитнулась, але мене тут же підтримав Рейнар, на що рудий глухо загарчав, і ледь тримаючись на ногах направився до нас.