«Вона ще не знала, що за звичними розмовами та випадковими зустрічами вже ховалося дещо, здатне змінити все».
Ізабель довго дивилася в дзеркало, намагаючись відшукати в собі якісь зміни. Вона почувалася інакше. Ніби щось змінилося. Невловиме, непомітне для ока, але водночас достатньо відчутне, щоб не давати їй спокою. Вона кілька разів провела пальцями по волоссю, наче сподівалася виявити щось, що досі вислизало від її уваги.
Та, дивлячись на власне відображення, вона не могла помітити нічого незвичайного. Таке ж чорне волосся, зазвичай зібране в хвіст або заплетене в косу, зараз було розпущене й спадало на плечі великими локонами. Вона не хотіла вбиратися, але чомусь думала, що сьогодні це буде найкращим рішенням. Утім, навіть звичний одяг здавався їй чужим. Вона зупинилася на чомусь простому, проте все одно провела перед дзеркалом значно більше часу, ніж зазвичай.
Очі залишалися такими ж сірими — не надто світлими й не надто темними. Звичайними. Вона наблизилася до дзеркала, уважно вдивляючись у власні зіниці. Жодного незвичного блиску, жодних дивних відтінків. Лише втома, яку вже не вдавалося приховати навіть за легкою усмішкою.
Вона трохи схудла, але, найімовірніше, через брак повноцінного сну. Кошмари й досі переслідували її, через що голова боліла майже постійно. Таблетки вже не допомагали впоратися з цим болем. Часом їй здавалося, що варто лише заплющити очі, як вона знову опиниться там — серед уривків чужих спогадів, моторошних образів і голосів, які ніяк не хотіли залишатися по той бік сну.
Ізабель важко видихнула й відвернулася від дзеркала. Їй хотілося хоча б на один день знову відчути себе колишньою. Не думати про кошмари, не намагатися знайти пояснення тому, що відбувається, і не прислухатися до кожного дивного відчуття. Просто прожити звичайний день.
Та чомусь саме сьогодні позбутися цього передчуття було особливо важко.
Вона поправила край білого короткого светра, вже шкодуючи, що обрала його на сьогоднішній вечір. Надто відкритий. Ізабель ще раз смикнула тканину, наче це могло зробити светр трохи довшим. Спочатку вона думала вдягнути спідницю, але в останню мить зупинилася на штанах. Не хотіла надто відкриватися. Їй хотілося мати гарний вигляд, але водночас не почуватися ніяково через надто відвертий одяг. Можливо, сьогодні їй просто хотілося зберегти невелику дистанцію між собою та іншими.
Роздратовано видихнувши, вона все ж відійшла від дзеркала, востаннє поправила светр, вийшла з кімнати й тихо причинила за собою двері. Вона вже збиралася попрямувати до сходів, коли почула щось дивне.
Шепіт.
Дівчина зупинилася, мимоволі прислухаючись. Звук був настільки тихим, що спочатку вона вирішила, ніби їй почулося. Але за кілька секунд він повторився. Кілька голосів, що говорили одночасно, долинали звідкись із глибини коридору.
Ізабель повільно повернула голову.
Коридор тягнувся вздовж світлих стін, прикрашених численними картинами із зображеннями природи. Ліси, озера, безкраї поля та гори. Останніх було особливо багато. Знайомі краєвиди, повз які вона проходила щодня, зараз чомусь здавалися зовсім чужими.
Шепіт став трохи гучнішим.
«Він прокинувся. Я це відчуваю».
Вона обережно ступила вперед, намагаючись розібрати бодай одне слово, але натомість почула лише невиразне бурмотіння. Їй здалося, що воно долинає просто з-за найближчої картини.
«Цього не може бути».
Ізабель насупилася.
У дальньому кінці коридору майнула тінь. Потім ще одна. Вони ніби ковзали вздовж стін, поступово наближаючись до неї. Дівчина завмерла, відчувши, як неприємний холодок пробіг по спині.
Вона кліпнула, але тіні нікуди не зникли. Навпаки, тепер їй здавалося, що вони стають дедалі ближчими.
— Що за… — прошепотіла Ізабель.
Серце забилося швидше. Вона мимоволі відступила, але відразу зупинилася. Останнім часом їй і без того вистачало кошмарів, щоб тепер боятися кожного шереху у власному домі.
Вона глибоко вдихнула, стиснула пальці в кулаки й змусила себе дивитися просто перед собою.
Це лише гра уяви. Втома. Недосипання.
Принаймні вона мусила в це вірити.
«Я впевнений, що вона теж це відчула».
Зробивши ще один вдих, Ізабель рішуче ступила вперед. Тіні ніби здригнулися, а шепіт на мить став особливо виразним. Дівчина пришвидшила крок, намагаючись більше не озиратися.
Діставшись сходів, вона майже одразу почала спускатися вниз. Їй хотілося якомога швидше вибратися з цього коридору, опинитися в освітленій кімнаті й переконатися, що все це — лише чергова омана втомленої свідомості.
На першому поверсі було тихо.
Ізабель зупинилася біля сходів, прислухалася й попрямувала в бік кухні. Звідти долинали голоси. Чоловічі. Один із них здався їй знайомим, але вона не відразу зрозуміла чому.
Вона обережно зазирнула в дверний отвір.
І завмерла.
За кухонним столом сиділи двоє чоловіків. Батько й незнайомець, якого Ізабель аж ніяк не очікувала побачити.
Літній чоловік тримав у руках чашку. Він мав солідний і навіть дещо поважний вигляд. Попри сиве волосся та помітні зморшки, що залягли біля очей і в кутиках губ, він здавався значно молодшим за свій вік. У його поставі відчувалася звичка триматися з гідністю, а в кожному русі — спокійна впевненість. На ньому, як і завжди, був бездоганно підібраний костюм, наче навіть звичайний родинний візит не міг стати приводом відступити від власних звичок.
Щойно він помітив дівчину, його обличчя осяяла широка, по-справжньому тепла усмішка.
Ізабель кілька секунд мовчки переводила погляд з одного чоловіка на іншого.
— Дідусю?.. — нарешті промовила вона, зовсім розгубившись.
— Ну, привіт, онучко, — тепло озвався він.
Дівчина зірвалася з місця й підбігла до нього, міцно обійнявши. Вона так давно його не бачила, що ладна була стиснути його з усієї сили, але все ж вчасно зупинилася, відсторонилася й поклала руки йому на плечі.
#3163 в Фентезі
#6864 в Любовні романи
#1616 в Любовне фентезі
підлітки і містика, магія дружба любов містика пригоди, відьми та маги
Відредаговано: 12.11.2026