Глава двадцять перша. Дев'ять днів до невідомого

«Іноді шлях до невідомого починається задовго до першого кроку. Достатньо лише почути поклик».
 

Джошуа стояв у шкільному дворі, прихилившись до червоної цегляної стіни. Поруч Кассандра натхненно розповідала про майбутню гру, переконуючи себе, що цього разу все мине значно краще. 

Вона говорила без упину, перескакуючи з однієї теми на іншу. Джошуа вже давно перестав намагатися вловити суть її розповіді, проте продовжував слухати впіввуха, час від часу киваючи. 

— Привіт! 

Гучний голос збоку перервав їхню розмову. До них прямувала Алексіс Спаркс, подруга Ізабель. Упевнена в собі брюнетка йшла з таким виглядом, наче весь шкільний двір належав їй. 

Кассандра насупилася й замовкла. 

— Привіт, — відгукнувся Джошуа. 

Алексіс йому не подобалася. Надто самовпевнена, надто зухвала — вона примудрялася дратувати його самою своєю присутністю. Джошуа досі не розумів, як така дівчина, як Ізабель, могла з нею дружити. Здавалося, вони були цілковитими протилежностями. 

Щоправда, із Кассандрою вони теж мало в чому були схожі, але це ніколи не заважало їхній дружбі. За час знайомства Джошуа звик до її запальності, нескінченних розповідей і звички говорити швидше, ніж думати. Іноді вона діяла йому на нерви, та він уже давно навчився не зважати на це. 

— Ви ж прийдете сьогодні ввечері? — запитала Алексіс. 

— Куди? — Кассандра вигнула руду брову й схрестила руки на грудях, ніби заздалегідь готувалася захищатися. 

— На вечірку з нагоди дня народження Іззі, — відповіла дівчина, невдоволено скривившись. — Я думала, ти про це пам’ятаєш. 

— Багато думаєш, — пирхнула Кассандра. 

Джошуа ледь помітно всміхнувся. Їхня взаємна неприязнь була настільки очевидною, що він дивувався, як вони взагалі примудрялися перебувати в одному приміщенні. Хоча, знаючи характер Кассандри, тут не було чому дивуватися. 

Дівчина відштовхнулася від стіни й попрямувала до входу в школу. Попереду була біологія, а попереджувальний дзвінок уже пролунав. 

— Не затримуйся, — кинула вона через плече й зникла за дверима. 

Згадка про зміну в кафе змусила Джошуа на мить замислитися. Кассандра попросила вихідний на сьогоднішній вечір, як, власне, і він. Його батько цілком міг упоратися сам. Вони з Кассандрою планували зустрітися в нього вдома й разом позайматися біологією. 

Алексіс провела Кассандру поглядом, а тоді повернулася до Джошуа, запитливо піднявши тонку брову. 

— Ну? 

— Що «ну»? — не зрозумів він. 

— Ви прийдете? 

— Ми подумаємо. 

Алексіс одразу пожвавішала. 

— «Ми»? То чутки про те, що ви парочка, — правда? 

— Не вигадуй, — закотив очі Джошуа. 

Але Алексіс, схоже, уже отримала все, що хотіла. Задоволено всміхнувшись, вона розвернулася й пішла, залишивши по собі хмарку нудотно-солодких парфумів. 

Джошуа скривився. 

— Чим вона взагалі користується?.. 

Він відлип від стіни й попрямував до навчального корпусу. Досить із нього ранкових сюрпризів. 

Наступним уроком була література — спільна з Олівером. 

Пригадавши їхній недавній вечір на березі, Джошуа мимоволі всміхнувся. Ще зовсім недавно він навряд чи міг уявити, що вони спілкуватимуться ось так. Олівер не здавався людиною, яка легко підпускає до себе інших, але під час розмови з’ясувалося, що в них набагато більше спільного, ніж можна було припустити. 

Це було приємне відкриття. У школі Джошуа знав чимало людей, проте далеко не з усіма міг знайти спільну мову. З Олівером же розмова зав’язувалася сама собою — без незручних пауз і потреби гарячково шукати теми. Вони могли обговорювати всілякі дурниці, сперечатися й сміятися, навіть не помічаючи, як минає час. 

Схоже, у нього з’являвся ще один друг. І Джошуа був цьому радий. 

Думка про Ізабель несподівано відволікла його від спогадів. 

Він пригадав її усмішку, м’який голос і те, як вона іноді заправляла волосся за вухо, коли соромилася. Навіть найменші дрібниці, пов’язані з нею, чомусь надовго залишалися в його пам’яті. 

Джошуа зітхнув і похитав головою. От уже про кого він міг розмірковувати годинами, навіть не помічаючи плину часу. І якщо з Кассандрою все було просто, а з Олівером поступово зав’язувалася дружба, то з Ізабель усе ставало набагато складніше. Особливо коли йшлося про його власні почуття. 

Він досі не знав, чи підозрює вона бодай щось. Іноді йому здавалося, що між ними є щось більше, ніж звичайна дружба, але наступної миті Ізабель поводилася як завжди, і Джошуа знову починав сумніватися. 

Він поправив рюкзак на плечі й пришвидшив крок. Попереду чекав урок літератури, а отже, саме час викинути зайві думки з голови. 

Хоча він чудово знав, що надовго цього не вистачить. 

Джошуа зайшов до кабінету й насамперед помітив Ізабель та Олівера. Вони сиділи за сусідніми партами, одна за одною, і про щось розмовляли. 

Він мимоволі напружився. 

Їхня остання зустріч закінчилася сутичкою, а тепер вони, судячи з усього, чудово ладнали. Ба більше, Ізабель усміхалася. 

Рум’янець на її щоках здавався особливо яскравим, а губи виблискували свіжим шаром блиску. Джошуа затримав на них погляд трохи довше, ніж слід було, і тієї ж миті подумки вилаяв себе. Довге волосся кольору воронового крила було зібране заколкою з блакитно-сірою стрічкою, а кілька пасом обрамляли обличчя. 

— Привіт! — голосно привітався він, привертаючи їхню увагу. 

Усмішка Ізабель завмерла. Вона підняла руку й поправила чубчик. 

— Привіт. 

Олівер лише кивнув, переводячи погляд з одного на іншу. 

Джошуа пройшов до своєї парти в сусідньому ряду й сів на одному рівні з Ізабель. Вона сиділа попереду, а за нею влаштувався Олівер. Три парти утворювали своєрідний трикутник, і тепер Джошуа міг бачити їх обох, варто було лише повернути голову. 

Він поставив рюкзак на підлогу. Саме в цю мить за його спиною зачинилися двері. 

До кабінету увійшов містер Торн, одягнений, як завжди, у своєму звичному стилі: сорочка, сірий светр і темно-сині штани. Здавалося, у його гардеробі існували лише ці кольори. 

Учитель поправив окуляри, поклав стос папок на стіл і повернувся до класу. 

— Добрий день, клас! — Він плеснув у долоні, явно сповнений ентузіазму. — Сьогодні я хотів би розпочати урок із новини, яка безпосередньо пов’язана з темами, які ми зараз вивчаємо. Кельтськими міфами. 

Класом прокотився зацікавлений шепіт. 

— Після розмови з директором Гартмоном ми вирішили, що було б чудово, якби ви змогли побачити все на власні очі. Не просто прочитати про давні вірування в підручниках, а побувати в місцях, де зароджувалися ці легенди. 

Кілька учнів одразу випросталися, а хтось уже почав перешіптуватися із сусідом. Навіть ті, хто зазвичай не виявляв особливого інтересу до літератури, тепер уважно стежили за вчителем. 

— Нам вдалося знайти чудовий екскурсійний тур Європою, — продовжив містер Торн. — Він охоплює кілька міст, пов’язаних із кельтською історією, міфологією та культурою. 

Він узяв крейду й повернувся до дошки. 

— Отже, наш маршрут матиме такий вигляд… 

На дошці одне за одним з’явилися назви міст: Кардіфф, Дублін, Глендалох, Единбург і, нарешті, Гластонбері. 

— Ми почнемо з Кардіффа, столиці Уельсу, звідти вирушимо до Ірландії, а потім продовжимо шлях на північ, до Шотландії. Останньою зупинкою перед поверненням додому стане Гластонбері, — пояснив містер Торн, обводячи крейдою назви на дошці. — Уся подорож триватиме дев’ять днів і вісім ночей. Звісно, ми подорожуватимемо в супроводі викладачів, а проживання та переїзди вже включені до програми. 

— Дев’ять днів?! — захоплено видихнула Алексіс Спаркс. — Тобто ми справді пропустимо понад тиждень звичайних уроків? 

— За умови, що ніхто не вирішить влаштувати пожежу в готелі чи загубитися в незнайомому місті, — сухо зауважив містер Торн. 

Клас розсміявся. 

— А якщо хтось таки загубиться? — з невинним виглядом поцікавився Олівер. 

— Тоді я особисто простежу, щоб він написав пояснювальну на десять сторінок, — незворушно відповів учитель. 

— Десять? — Олівер приклав руку до грудей. — Містере Торн, ви жорстока людина. 

— А ви, містере Фудзіваро, надто балакучий. 

Кабінетом знову прокотився сміх. Навіть Джошуа всміхнувся, хоча майже відразу перевів погляд на Ізабель. 

Вона розглядала написані на дошці назви, трохи схиливши голову. Коли її погляд зупинився на словах «Единбург, Шотландія», пальці раптом завмерли над блокнотом у дивному жесті.

Усього на секунду. 

Потім Ізабель відвела очі й поправила браслет на зап’ястку. 

Джошуа насупився. Він не міг точно сказати, що саме його насторожило: її раптова нерухомість чи те, як міцно вона стиснула пальцями срібну прикрасу. Можливо, останнім часом він просто надто уважно за нею стежив. 

— А чому саме ці міста? — запитала одна з учениць із першого ряду. — Хіба кельтські племена не жили й в інших частинах Європи? 

— Чудове запитання, — схвально кивнув містер Торн. — Звісно, жили. Кельтська культура залишила слід далеко за межами Британських островів. Однак цей маршрут дає змогу простежити кілька важливих етапів її історії та познайомитися з місцями, які зберегли особливо цікаві свідчення минулого. 

Він указав на Кардіфф. 

— Спочатку ми познайомимося з історією Уельсу та місцевими легендами, зокрема пов’язаними з артурівським циклом. Потім вирушимо до Дубліна, де поговоримо про давні ірландські перекази, рукописи та героїв, чиї імена пережили століття. 

Крейда перемістилася до наступної назви. 

— Неподалік від Дубліна розташована долина Глендалох. Там на нас чекають руїни ранньохристиянського монастирського поселення й розмова про те, як перепліталися давні вірування та нова релігія. 

Містер Торн провів крейдою до слова «Единбург». 

— Далі ми вирушимо на північ, до Шотландії. На знайомство з Единбургом виділимо окремий день. Його середньовічні вулички, старовинні укріплення та історії, якими оповите місто, точно не залишать вас байдужими. 

Нарешті він указав на останню назву. 

— А перед поверненням додому відвідаємо Гластонбері — невелике містечко в Англії, відоме легендами про Авалон і короля Артура. Там і завершиться наша екскурсійна програма. 

— Тобто на нас чекають замки? — пожвавішала Алексіс. 

— Принаймні один точно, — відповів містер Торн. 

— Я їду, — негайно заявила вона. — Навіть якщо доведеться цілий тиждень харчуватися бутербродами. 

— Не хвилюйся, — озвався Олівер. — Якщо що, я врятую тебе від голодної смерті. У мене є цілий список місць, де можна поїсти. 

— Ти зараз про ресторани говориш чи про ті забігайлівки, у яких сам харчуєшся? — уточнила Ізабель. 

Олівер повернувся до неї з удавано ображеним виразом обличчя. 

— По-перше, це заклади з характером. По-друге, у мене бездоганний смак. 

— По-третє, ти якось назвав найкращою вечерею у своєму житті локшину швидкого приготування, — нагадала Ізабель. 

— Тому що ти не куштувала ту локшину! 

Вона розсміялася, а Олівер задоволено всміхнувся, наче лише цього й домагався. 

Джошуа опустив погляд на власний зошит. 

Йому не подобалося, наскільки невимушено вони тепер спілкувалися. Ще зовсім недавно між ними ледь не спалахнула чергова сварка, а сьогодні вони обмінювалися жартами так, наче знали одне одного багато років. Він розумів, що не має права дорікати Ізабель, але чомусь від цього не ставало легше. 

— Містере Торн, а коли ми вирушаємо? — запитав хтось із задніх парт. 

— За три тижні. Точні дати, список необхідних речей і дозволи для батьків ви отримаєте сьогодні після уроку. До від’їзду нам іще належить чимало підготовчої роботи. 

Учитель поклав крейду на край дошки й уважно окинув клас поглядом. 

— І одразу попереджаю: це не канікули. Вам доведеться вести щоденники спостережень, виконувати невеликі завдання й підготувати підсумковий проєкт про одне з відвіданих місць. Я очікую від вас не лише гарного настрою, а й зацікавленості. 

— Я поводитимуся бездоганно, — миттю пообіцяв той. 

— От і перевіримо. 

— А якщо в нас буде надто гарний настрій? — уточнив Олівер. 

— Тоді напишете два проєкти.