Глава двадцята. Між краплями і мовчанням

«Можливо, це був лише подарунок. Але іноді серцю достатньо навіть найменшого приводу, щоб не здаватися». 
 

Краплі швидко стікали шибкою. Ранкове спекотне сонце невдовзі змінилося зливою. Ізабель пощастило: вона встигла забігти до школи ще до того, як упала перша крапля.

Вона сиділа за партою на уроці історії, підперши щоку долонею, і дивилася на листя, що колихалося від вітру, на густі сірі хмари, які пропливали над Ньюпортом. Така погода тут траплялася значно частіше, ніж сонячна, і якась глибока частина душі дівчини раділа цьому.
Учитель щось розповідав про стародавні поселення, час від часу підходячи до дошки, щоб записати чергову дату чи ім’я. Крейда скрипіла по поверхні, сторінки підручників шелестіли, хтось за останніми партами тихенько перемовлявся. Ізабель чула всі ці звуки, але слова вчителя ніби проходили повз неї, не затримуючись у голові.

Вісімнадцять років. Їй уже час було визначитися з університетом, обрати напрям, вирішити, ким вона хоче стати. Здавалося, час квапив її, навіть коли сама вона геть не розуміла, куди поспішати.

Ізабель трохи повернула зап’ястя й провела великим пальцем по сріблястому браслету. Блакитний камінь холодив шкіру. Вона звично прокрутила прикрасу навколо руки, затримавши пальці на тонкому візерунку. Мамина подарунок. Єдина річ, яку вона носила майже не знімаючи, навіть не замислюючись над цим.

Сьогодні вранці вона чомусь особливо часто торкалася браслета. Можливо, просто хвилювалася через день народження. Або через те, що з кожним роком цей день дедалі менше нагадував той, яким вона уявляла його в дитинстві.

Хоча ранок почався зовсім непогано.

Ізабель згадала ніжно-блакитну коробочку зі сріблястою стрічкою й усміхнулася трохи ширше. Книжка. Саме та, яку вона давно хотіла прочитати й збиралася придбати за першої ж нагоди. Кассандра якимось магічним чином примудрилася вибрати саме її. І нехай подарунок був зовсім невеличким, для Ізабель він означав набагато більше, ніж могло здатися збоку.

Адже Кассандра могла просто передати коробочку через когось зі спільних знайомих. Могла залишити її біля дверей або й узагалі обмежитися коротким повідомленням. Але вона прийшла сама.

Хай лише на кілька хвилин. Хай із таким виглядом, ніби кожен крок давався їй через силу. Хай говорила різко й дивилася так, наче Ізабель була останньою людиною, з якою їй хотілося б опинитися в одній кімнаті.

Та вона все-таки прийшла.

Усмішка повільно зникла з обличчя дівчини. Вона знову поглянула на дощ, намагаючись не повертатися думками до розмови, яка закінчилася раніше, ніж устигла як слід розпочатися.

«Це не твоя справа».

Вони ж стільки років були поруч. Ділилися таємницями, сміялися з дурниць, підтримували одна одну, коли здавалося, що весь світ налаштований проти них. Кассандра знала про неї більше, ніж будь-хто інший. Іноді навіть більше, ніж сама Ізабель хотіла визнавати.

І тепер дівчина не знала, як усе повернути назад.

Вона могла б знову спробувати поговорити з нею після уроків. Могла б перехопити її в коридорі, попросити хоча б п’ять хвилин і нарешті пояснити те, чого Кассандра навіть не бажала слухати. Але Ізабель уже уявляла, чим усе закінчиться. Холодний погляд, коротка відповідь, крок назад. І знову відчуття, ніби вона намагається достукатися до дверей, за якими її більше ніхто не хоче бачити.

Дівчина зітхнула й опустила очі на розгорнутий підручник. Рядки розпливалися перед нею, хоча вона навіть не намагалася їх читати.

А сьогодні ж мав бути гарний день.

У класі запала підозріло глибока тиша. Дівчина повільно відвернулася від вікна й побачила, що вчитель історії дивиться просто на неї. Кілька однокласників обернулися, а хтось тихенько хихикнув.

— Будьте ласкаві, повторіть, на чому ми зупинилися.

Ізабель опустила погляд на підручник. Сторінка була розгорнута, але її зміст залишався для дівчини такою самою загадкою, як і причини раптової зміни погоди.

— Вибачте, я…

Вона затнулася, намагаючись знайти бодай щось доречне.

— Замислилася.

— Це я помітив, — сухо відповів учитель. — Сподіваюся, хоча б удома ви приділили темі достатньо уваги.

Класом прокотився стриманий смішок. Ізабель відчула, як щоки починають палати, й поспішно кивнула.

— Так, вибачте.

На шибці з’явилася нова крапля. Ізабель провела її поглядом і цього разу не всміхнулася.

Їй хотілося вірити, що Кассандра досі пам’ятає, який сьогодні день. Що за її роздратуванням і холодністю ховається бодай краплина тієї ніжності, з якою колись вона будила Ізабель посеред ночі, аби першою привітати її з днем народження. Що подарунок був не просто формальністю, не спробою виконати чиєсь прохання, а маленьким нагадуванням про те, що їхня дружба, можливо, ще не зруйнована остаточно.

Може, це було нерозумно. Може, Ізабель просто чіплялася за те небагато, що в неї залишилося.

Але вона все ще сподівалася.