Глава сімнадцята. Жахіття наяву

«Є сни, з яких неможливо прокинутися. Бо прокидатися доводиться вже всередині них.»

Ізабель бігла темними вулицями. Дихання збивалося, злива промочила весь одяг. Він здавався неймовірно важким. Наче на неї вдягнули залізні обладунки. Кожен крок відгукувався болем у ногах, а легені палали так, ніби вона вдихала не повітря, а крижану воду.

Вона не чула кроків позаду. Але вологе темне дихання торкалося її шиї. Воно було надто близько. Настільки, що волосся на потилиці саме ставало дибки.

Вона відчувала присутність тієї темної сили, що переслідувала її останні тижні.

Іноді їй здавалося, що варто лише озирнутися — і вона побачить його обличчя. Але щоразу страх виявлявся сильнішим за цікавість.

Вона знала — він іде за нею.

Серце калатало так голосно, що заглушувало шум дощу. Тіні на краях вулиці ніби ворушилися, витягуючись услід за нею, а у вікнах на мить миготів високий темний силует, який зникав, щойно вона кліпала. Він не поспішав. Йому це було не потрібно. Він знав, що рано чи пізно вона зупиниться.

І вона це зробила. Легені палали так, що хотілося вирвати їх і остудити холодним осіннім повітрям. Вона звернула за ріг, у найближчий провулок.

До дому залишалося всього кілька кварталів. Вона могла добігти. Треба було лише перевести подих. Усього хвилину. Одну-єдину хвилину.

Вона нахилилася, впершись долонями в коліна й міцно стиснувши їх. Вони зрадницьки тремтіли. Рот жадібно хапав повітря, мокре волосся прилипло до обличчя, неприємно стягуючи шкіру. Холодні краплі стікали по скронях, змішуючись чи то з дощем, чи то з потом.

У провулку було незвично тихо. Навіть дощ ніби стих, перетворившись на глухий шепіт. Ізабель заплющила очі, намагаючись заспокоїти шалено калатаюче серце. Один вдих. Другий. Третій...

А потім вона знову відчула його. Те саме вологе, холодне дихання — просто за своєю спиною.

Вона ще сильніше заплющила очі, стискаючи долоні. Нігті боляче вп'ялися в шкіру.

Ізабель почула тихий шепіт за спиною. Похмурий. Холодний. Потойбічний.

Тремтіння пробіглося її тілом, неприємно поколюючи шкіру. Вона відчула, як долоні раптом стали крижаними. Шкіра вкрилася тонкою кіркою льоду.

Шепіт наблизився. Дівчина ще міцніше заплющила очі, відчуваючи, як щось підходить ззаду. Вітер став ще холоднішим.

І тоді вона різко обернулася й скрикнула. Перед нею стояв силует у каптурі, під яким була лише суцільна пітьма. Рука з довгими кігтями вп'ялася в її зап'ястя.

— Tempus est expergiscendi!

Гнилий запах смерті вдарив їй в обличчя. Вона закричала, відштовхуючи руки тіні. Вони були схожі на гілки старого трухлявого дерева — тонкі, безживні. Але водночас неймовірно сильні.

Вона кричала так, що, мабуть, її чула вся вулиця, якщо не все місто. Борсалася, намагаючись вирватися. Бачила, як тонкі кірочки льоду відлітали від шкіри й одразу з'являлися знову. Звідки іній ранньої осені? Руки стискали дедалі сильніше.

— Tempus est expergiscendi!

Вона не розуміла цих слів. І не хотіла розуміти. Лише відштовхнути це чудовисько й утекти якомога далі. Додому. В обійми батьків. Вона знала, що вони зможуть її захистити.

— Tempus est expergiscendi!

Цього разу фраза пролунала голосніше, пробираючи до самих кісток. Ізабель здригнулася й завмерла. Новий крик застряг у горлі. У темряві спалахнули очі. Вони дивилися на неї, і їй здалося, що вона їх упізнала.

Сон став реальністю? Саме ці очі переслідували її тижнями, лякаючи й вводячи в заціпеніння. Їй здавалося, що вона божеволіє, а тепер бачить їх наяву? Це неможливо. Такого не буває.

— Хто ти?

Її тихий голос здригнувся. Вона відчула, як вітер торкнувся її руки, охолоджуючи сліди від кігтів.

— Tempus est expergiscendi.

Вона розплющила очі й різко сіла на ліжку. Спів птахів долинув до неї крізь відчинене вікно. Надворі світило сонце, а повітря пахло дощем, що щойно минув.

Це був лише черговий сон.

Вона знову впала на подушку, потерши сонне обличчя. Єдине, про що вона мріяла, — це виспатися. Ці божевільні сни вже надто довго не давали їй спати. Сили залишали дівчину дедалі швидше.

Ізабель потягнулася до склянки на тумбочці й завмерла.

На зап'ясті були синці.

Чотири темні плями півколом відбилися саме там, де стискали крижані пальці. Між ними тягнулися тонкі червонуваті смуги, схожі на сліди довгих кігтів.

Вона обережно торкнулася шкіри.

Боляче.

Не сон.

Дівчина різко відсмикнула руку. Серце знову закалатало так швидко, що перехопило подих.

— Ні... — ледь чутно прошепотіла вона.

У кімнаті було тихо. За вікном щебетали птахи, вітер ліниво колихав фіранку, а сонячне світло заливало дерев'яну підлогу. Усе виглядало настільки звичайним, що те, що сталося, здавалося безглуздим.

Але синці були справжніми.

Ізабель міцно стиснула зап'ястя, ніби намагалася переконати себе, що це лише збіг.

І саме в ту мить у пам'яті знову пролунав той самий голос. Холодний. Безживний. Він знову промовляв ту саму незнайому фразу.

«Tempus est expergiscendi».

Вона не розуміла жодного слова. Але чомусь була впевнена: ці слова призначалися саме їй.

По спині пробіг холодок.

І вперше за довгий час Ізабель злякалася не самого сну, а того, що одного дня він може повторитися.