Глава шістнадцята. Спостерігач

«Страшніше за будь-яке чудовисько — зустріти того, кого вже бачив уві сні»

Ізабель здивовано дивилася на подругу. Її сміх розлетівся кав'ярнею, а в куточках очей заблищали сльози. Кассандрі довелося зупинитися, щоб витерти їх.

— Це якесь божевілля!

Промовила вона, витираючи обличчя долонями й досі істерично сміючись.

— Просто неможливо, щоб у трьох людей були однакові видіння.

— Не видіння... сни...

Ізабель опустила погляд на ногу подруги. Та тремтіла.

Вона й сама не помітила, як міцніше стиснула горнятко з уже холодним чаєм. По шкірі повільно пробіг холодок.

— Ну тоді це все змінює! Жодних збігів, просто в усіх нас зараз важкий період.

Кассандра підвелася з барного стільця.

— Не те щоб вони були однаковими. Просто схожими.

Вона говорила впевнено, але власний голос здавався їй чужим. Надто гучним. Надто неприродним. Наче вона намагалася переконати не друзів, а саму себе.

— І це до біса лякає!

Джошуа закрив блокнот. Перед очима й досі стояв малюнок дерева, який здавався йому знайомим. Але де він міг його бачити?

Найбільше непокоїло те, що він не пам'ятав, як намалював його. Це сталося вночі, уві сні? Він ходив уві сні? Чи, можливо, замислився про щось на уроці й машинально намалював його, навіть не помітивши?

Це лякало.

Йому хотілося дізнатися, яка таємниця ховається за всім цим. Дивні сни, малюнки дерев і рун. Дивні руки, що тягнуться з темряви. Фіолетове світло. І шепіт.

Шепіт, якого неможливо було розібрати, але який щоразу залишав по собі відчуття, ніби хтось промовив його ім'я просто біля самого вуха.

Усе було б нічого, якби того дня на пляжі Ізабель не розповіла, що теж це бачила.

А потім, під час грози, їй знову наснилися руки.

А фраза, написана в її блокноті?

«Не дозволяй їй відкрити двері».

Кому? Що за цим приховується?

Чому це попередження з'явилося саме в неї? І чому ніхто з них не міг пригадати момент, коли ці слова були написані?

— Думаю, нам усім потрібно добре виспатися й забути про все це.

Кассандра попрямувала до дверей. Дощ із новою силою бив по шибках.

— Може, ми всі дивилися якийсь фільм чи серіал зі схожим сюжетом, тому воно й сниться. Бо це вже щось на межі фантастики, а магії не існує, щоб ми могли бути якось пов'язані.

Вона вимовила це надто швидко. Наче боялася, що варто їй замовкнути хоча б на секунду — хтось заперечить... або погодиться з тим, чого вона сама боялася найбільше.

Вона потягнула за ручку. До кав'ярні увірвався вітер, заносячи всередину холодні краплі дощу.

Тієї ж миті лампи над барною стійкою ледь помітно блимнули. Усього на мить. Але цього вистачило, щоб усі троє одночасно підвели голови.

— Добраніч. І сподіваюся, що вона справді буде доброю, бо я страшенно втомилася від усього цього.

Двері за нею зачинилися з глухим стуком. Кілька секунд Джошуа й Ізабель мовчки дивилися їй услід. А потім десь удалині, крізь шум дощу, прогримів грім. Такий низький і протяжний, ніби йому відповіло щось іще.

Ізабель повільно перевела погляд на хлопця. Він похмуро дивився на зачинені двері й, здавалося, ось-ось зірветься з місця, щоб наздогнати Кассандру.

Від цієї думки щоки дівчини порожевіли. Ревнощі здійнялися з самісінької глибини душі й стисли горло. Їй хотілося закричати, сказати: «Я ж тут. Подивися на мене».

Та вона лише заплющила очі й важко видихнула, потягнувшись до чашки з чаєм. На дні залишалося зовсім трохи.

Вона зробила останній ковток. Напій давно вистиг і став неприємно гірким, але чомусь саме цей смак зараз здавався найчеснішим.

— Я теж піду.

Вона обійшла барну стійку й сполоснула чашку в раковині, від чого Джошуа здивовано підняв брови.

Він явно не очікував, що вона піде так швидко. Або просто не хотів залишатися наодинці зі своїми думками.

— Я зараз зачиню й проведу тебе.

Ізабель ледь усміхнулася й похитала головою.

— Не варто. Нам у різні боки. Якщо піду швидше — наздожену Касс.

Ім'я подруги далося їй важче, ніж хотілося.

— У мене є парасоля. Та й живу я не так уже й далеко від тебе. А Касс, найімовірніше, ще більше пришвидшиться, якщо побачить, що ти йдеш за нею хвостиком.

На його губах з'явилася ледь помітна усмішка.

Серце Ізабель болісно стиснулося. Навіть зараз він думав про Кассандру.

— Маєш рацію... Але все ж я краще дійду сама. Дякую.

Вона потягнулася по куртку, на мить затримавши долоню на дверній ручці.

«Скажи хоч щось...» — промайнуло в неї в голові.

— Якщо що, напиши, коли будеш удома.

Ізабель озирнулася.

На обличчі Джошуа читався звичний спокій. Жодного натяку на те, що ще кілька секунд тому її серце ледь не вискочило з грудей.

Вона кивнула, не довіряючи власному голосу.

— Добре.

Дівчина вийшла надвір. Холодний дощ одразу огорнув її, змусивши здригнутися. Двері кав'ярні зачинилися за спиною, приглушивши тепле світло й залишивши попереду лише порожню вулицю, мокрий асфальт і шум зливи.

Лише тепер вона дозволила собі зізнатися: найбільше їй було страшно не через дивні сни. А через те, що одного дня Джошуа подивиться на Кассандру так, як їй самій завжди хотілося, щоб він подивився на неї.

Вона йшла темною вулицею, накинувши капюшон на голову й засунувши руки в кишені куртки. Їй не хотілося дивитися навсібіч. Калюжі красиво збиралися на асфальті. Їй хотілося дивитися на них без упину.

Вона любила дощ.

Та водночас він її лякав.

У такі ночі місто ніби переставало бути знайомим. Будинків ставало менше, тіні — довшими, а кожен звук відбивався від мокрих стін незвичним луною.

Дощ посилився. У небі прогримів грім.

Ізабель пришвидшила крок, на ходу шукаючи ключі від будинку. Вони точно були в правій кишені. Чи все ж у лівій? Вона не могла їх намацати.

Зупинившись на розі, дівчина полізла до кишені джинсів, але й там було порожньо.

— Серйозно? Я ж не могла вийти з дому без них!