Пролог

Те, з чого все почалося
 

Важкі кам’яні двері сховища зачинилися за спиною дівчини глухим відлунням. Навколо, на стінах, виднілися лише камені лазуриту, що світилися в цілковитій темряві. Вона на мить завмерла, прислухаючись.

Тиша. Гнітюча, моторошна. Лише далекий шум моря долинав крізь нічний ліс.

Під плащем, притиснутий до грудей, лежав камінь. Димчастий кварц фіолетового кольору.

Навіть крізь тканину відчувалася його сила. Тепла. Жива. Пульсуюча. Наче серце.

Аші мимоволі притиснула його міцніше.

Біля виходу на неї вже чекала подруга — Меллісандра. Капюшон приховував більшу частину її обличчя, але погляд багряних очей був незвично серйозним.

— Ніхто не бачив? — тихо запитала вона.

Аші похитала головою.

— Ні.

Дівчина кивнула.

— Тоді ходімо.

Вони звернули на вузьку стежку й заглибилися в ліс.

Ейнлеан-на-Сіан спав. Але навіть уночі острів був прекрасним.

Сріблясті дерева м’яко світилися в темряві, ніби вбирали місячне сяйво й повертали його світові. Їхнє листя переливалося тисячами перлинних відтінків, а між гілками кружляли крихітні вогники магії.

Колись казали, що сам острів дихає через цей ліс. Що його серце знаходиться в коренях Великого Дерева — Серця Стихій.

І сьогодні цьому серцю судилося прийняти на себе страшний тягар.

Чим глибше вони заходили до лісу, тим сильнішим ставало сяйво довкола.

Нарешті серед дерев з’явилася галявина.

У її центрі височіло Велике Дерево. Величезне. Прадавнє. Його сріблястий стовбур здіймався високо в небо, а крона затуляла зорі. Світло струменіло корою, наче рідке срібло.

Під його гілками вже чекали інші.

Ніхто не розмовляв. Усі розуміли, навіщо зібралися тут.

Аші підійшла до них і обережно дістала Камінь з-під плаща.

Галявиною миттєво розлилося золотаве сяйво. Обличчя магів освітив м’який світ.

Кілька секунд ніхто не рухався. Надто довго вони зберігали цей артефакт. Надто багато було з ним пов’язано.

Нарешті вперед ступив Кіоші.

— Ми все ще можемо відмовитися.

Запала тиша.

Меллісандра всміхнулася, але в її голосі не було звичної насмішки.

— І залишити його тим, хто вже готовий убивати заради влади?

Кіоші відвів погляд. Відповіді в нього не було.

— Тоді починаємо, — сказав Реймонд.

Шестеро магів утворили коло.

Камінь поклали між виступаючими коренями Великого Дерева. На мить здалося, ніби корені самі потягнулися до нього. Наче острів відчув присутність артефакту.

Олівія першою опустилася на коліно. Її долоня торкнулася землі. Слідом за нею те саме зробили й інші.

Шість потоків сили спрямувалися до центру. Небесна магія Реймонда створювала бар’єр навколо каменя. Сріблястий вітер Патріка приглушував його магію. Золоте полум’я Меллісандри випалювало його силу. Тиха водна магія Кіоші приховувала артефакт туманом від будь-яких пошуків. М’яке світло Олівії пов’язувало камінь із Великим Деревом.
Та магія води Аші запечатувала пам’ять про його місцезнаходження.

Спочатку нічого не відбувалося.
Та раптом Камінь здригнувся. Він спалахнув. Галявину залило золотим світлом. Повітря затремтіло. Затріщала кора Великого Дерева.

Його фіолетове сяйво стало різкішим, а повітря навколо наповнилося важкою, майже відчутною силою.

Реймонд підняв голову.

— Зараз!

Шестеро магів одночасно простягнули руки до артефакту.

— Per noctem veterem et umbras vacuas

Їхні голоси злилися в один.

— Absconditur nomen, sileat anima.

Низький, давній.

— Oculi caecentur, viae frangantur.

Сповнений сили, старшої за сам ковен.

— Nec caro, nec spiritus inveniant me.

З кожним рядком земля тремтіла все сильніше.

— Umbrae voco — tegite me.

Магія острова відгукнулася на поклик. Із землі піднялися тисячі сяйливих ниток. Вони огорнули артефакт, переплітаючись навколо нього дедалі щільніше.

— Silentium aeternum — custodite me.

Світло ставало яскравішим. Яскравішим. Ще яскравішим. Аж поки на нього стало неможливо дивитися.

Вітер завив серед гілок. Земля здригнулася.

Камінь чинив опір. Він не хотів бути запечатаним. Не хотів втрачати свою силу.

Аші відчула, як її руками проходить болісне тремтіння. На долонях виступила кров.

Олівія тихо скрикнула. Патрік ледь утримався на ногах, підтримуючи свою наречену за руку.

Та ніхто не розірвав коло. Ніхто не відступив.

Тоді Велике Дерево зробило вибір.

З його стовбура вирвалося осліплююче сріблясте світло. Корені зімкнулися навколо Каменя Балансу.

Повільно. Невідворотно.

Наче ховаючи його у власному серці.