Глава п'ятнадцята. Ми всі божевільні

«Страшно — не побачити знак. Найстрашніше — усвідомити, що його вже побачили всі інші.»
 

Силует не рухався. Кассандра перелякано дивилася у вікно й повільно відступала за барну стійку.

— Що будемо робити?

Зайшовши за спину Джошуа, вона схопила його за передпліччя.

Він опустив на неї розгублений погляд і похитав головою.

Їм було страшно.

Надворі прогриміло.

Кассандра насупилася. Дощу не обіцяли. Але це була Англія — тут дощі ніколи не питали дозволу.

Дівчина визирнула з-за плеча хлопця й нахмурилася.

Нікого.

Може, це було дерево? Ні, поруч із кафе росло лише одне, але трохи далі дорогою. Воно не могло відкидати таку тінь на вікно.

Спалахнула блискавка.

Вона освітила тінь за скляними дверима.

Кассандра скрикнула й ще сильніше притиснулася до Джошуа.

— Усе буде гаразд. У нас є ножі.

Він потягнувся назад і взяв зі столу ніж для м’яса.

Кассандра округлила очі, дивлячись на нього. У його руках він здавався ще більшим, ніж був насправді. Або ж таке враження створювало освітлення. У кафе панував напівморок, приміщення освітлювали лише кілька ламп, що звисали зі стелі.

— Ти маєш надто загрозливий вигляд. Тобі це не пасує.

— Краще теж візьми щось.

Джошуа хихикнув, коли дівчина повернулася до нього з лопаткою в руках.

Ще одна блискавка освітила приміщення.

Двері відчинилися.

Темний силует у чорному капюшоні зайшов до кафе.

— Боже, як холодно!

Він скинув капюшон із голови й здригнувся.

Здивоване знайоме зітхання долинуло до друзів.

— Якби я знала, що тут на мене наставлятимуть ножі, нізащо б сюди не сунулася!

Ізабель підняла руки догори, ошелешено дивлячись на них.

Ребята опустили свою «зброю».

Кассандра з полегшенням видихнула, опускаючи лопатку, і похмуро подивилася на дівчину.

— Що ти тут робиш?

— Йшла додому, і почався дощ. Побачила, що ви ще відкриті...

Вона подивилася на табличку з графіком роботи.

— Ну, або ні. Просто побачила світло й подумала, що тут можна перечекати.

— Правильно подумала.

Джошуа поклав ніж на стіл. Подивився на нього кілька секунд, а потім відсунув подалі від Кассандри.

За вікном почалася справжня злива.

Джошуа ввімкнув чайник і дістав білу чашку з логотипом кафе — чорна лисиця сиділа в центрі, трохи повернувшись боком. Вона виглядала спокійною та спостережливою, що добре перегукувалося з назвою наперстянки, зображеної ліворуч. Поряд стояла чашка з паруючим напоєм. Над ними розташовувалися зірка, півмісяць і маленькі іскри, створюючи відчуття ночі, магії та таємниць.

Нижче великим елегантним шрифтом було написано: «Foxglove & Smoke».

Наперстянка й дим.

Батько Джошуа вирішив поєднати все, що було пов’язане з його дружиною. Мати Джошуа була фармакологинею.

У їхньому саду стояла невелика оранжерея, де росли різноманітні трави: полин для очищення, лаванда для спокою, наперстянка, яку використовують для лікування серцевих захворювань, і навіть беладона.

Джошуа ніколи не розумів її бажання вирощувати отруйні рослини, але Олівія завжди казала, що вони дуже красиві.

Смертельно красиві. Саме це й стало її загибеллю.

Одного вечора, готуючи собі заспокійливий відвар перед сном, вона переплутала листя. Та Джошуа ніколи не розумів, як таке могло статися.

Олівія була талановитою й чудово зналася на травах. Він не вірив, що вона могла просто помилитися. Так, листя молодої наперстянки іноді нагадувало інші лікарські рослини. Але він був переконаний, що мама не могла допустити такої помилки.

Вона пішла з життя кілька років тому, спокійно заснувши й не прокинувшись вранці.

Іноді йому здавалося, що батько теж не вірив у цю історію. Надто вже безглуздо вона звучала. Жінка, яка могла з одного погляду визначити рослину й розповісти про неї більше за будь-який довідник, раптом помилилася в найпростішому.

Джошуа провів пальцем по краю чашки.

Навіть через роки він пам’ятав запах її оранжереї: волога земля, трави, квіти й легка гіркота рослин, назви яких він так і не навчився вимовляти без запинки.

Після її смерті батько закрив оранжерею. Двері забили дошками, а ключ зник. Більше ніхто не доглядав рослини, але, за словами сусідів, щовесни за мутним склом усе одно щось розквітало.

Люди казали, що це була трагічна випадковість. Джошуа кивав і погоджувався. Але десь глибоко всередині жила думка, яка не давала йому спокою: «а що, як мама нічого не переплутала?».