Глава чотирнадцята. Тінь у вікні

«Спочатку приходять сни. Потім — знаки. А потім з'являється те, що більше неможливо не помічати.»
 

Тихий вітерець ворушив волосся дівчини. Вона мовчки сиділа на березі й дивилася на воду. Здавалася статуєю: не рухалася й навіть не кліпала.

Перед очима все ще сояла та фраза з блокнота.

«Не дозволяй їй відчинити двері».

Кому — їй? І про які двері йшла мова?

Ізабель мотнула головою, виходячи із заціпеніння. Минуло вже кілька днів відтоді, як вона вирвала ті аркуші, але вони й досі покірно лежали в сміттєвому кошику біля її столу.

Кілька разів дівчина вже збиралася позбутися їх остаточно. Викинути, порвати, навіть спалити. Та щоразу її рука завмирала, ніби всередині лунав тихий голос:

«Залиш».

Хвилі ліниво накочувалися на берег, залишаючи на піску тонку смугу піни. Десь удалині кричали чайки.

Раніше море допомагало їй зібратися з думками. Тут усе здавалося простим і зрозумілим. Але тепер навіть цей знайомий шум не міг заглушити тривогу, що оселилася десь глибоко всередині.

Ізабель підтягнула коліна до грудей і вперлася в них підборіддям.

З кожним днем запитань ставало дедалі більше. Сон не забувався. Навпаки — його деталі все частіше спливали в пам’яті.

Холод. Рука, що тягнулася до неї й не встигала схопити. Фіолетове світло й шепіт. Ізабель здавалося, що вона майже розібрала його, але щойно вдавалося запам’ятати бодай одне слово — вона прокидалася й одразу все забувала.

Вона провела пальцями по вологому піску, виводячи безглузді лінії.

Можливо, усе це було лише збігом. Дивним сном, який надто сильно її вразив. Звичайною вигадкою втомленого розуму. Але тоді чому серце щоразу починало битися швидше, варто було згадати ті слова?

Ізабель підняла погляд до горизонту.

Сонце повільно схилялося до води, забарвлюючи хвилі в золото й мідь. Прекрасний краєвид, який зазвичай змушував її усміхатися. Та сьогодні він здавався якимось далеким, ніби дівчина спостерігала за ним крізь товсте скло.

Вона важко зітхнула.

Їй відчайдушно хотілося, щоб усе знову стало нормальним. Щоб сни перестали переслідувати її ночами, а дивний запис виявився безглуздим жартом або помилкою. Та десь глибоко всередині вже зароджувалося неприємне відчуття: усе це лише починається.

Вона знову опустила погляд на пісок і завмерла.

Лінії, які вона намалювала, не були безглуздими.

Це була руна.

Та сама, що й на полях зошита Джошуа.
 

Кассандра влетіла у двері кафе, на ходу зав’язуючи руде волосся у високий хвіст. Їй дуже хотілося, щоб воно не було таким густим.

— Пробач!

Гукнула вона до Джошуа, який стояв за барною стійкою й протирав склянки.

— Усього лише п’ятнадцять хвилин, — усміхнувся він. — Бувало й довше.

Кассандра закотила очі й винувато посміхнулася. Вона надто часто запізнювалася.

— Це називається підтримувати репутацію. Якщо одного дня я прийду вчасно, ти просто мене не впізнаєш.

— Або вирішу, що настав кінець світу.

Вона пирхнула й обійшла стійку, швидко надягаючи фартух.

У кафе пахло свіжою випічкою, кавою й чимось пряним. За вікнами ліниво плинув звичайний міський день, а всередині вже гули голоси відвідувачів.

— Багато людей?

— Для ранку — достатньо.

Джошуа кивнув у бік столиків. Кілька студентів зайняли місця біля вікна, літня пара неголосно щось обговорювала за чашками чаю, а біля дальньої стіни чоловік зосереджено стукав пальцями по клавіатурі ноутбука.

— Чудово. Отже, є шанс, що мене не звільнять.

— Для цього тебе спершу довелося б офіційно найняти.

— Дуже смішно.

Кассандра потягнулася за блокнотом для замовлень, але раптом завмерла. На якусь мить їй здалося, що серед звичного шуму кафе вона почула чийсь тихий шепіт. Настільки тихий, що його легко можна було прийняти за гру уяви.

Дівчина насупилася й озирнулася. Відвідувачі були зайняті своїми справами. Ніхто навіть не дивився в її бік.

— Усе гаразд? — запитав Джошуа, помітивши її погляд.

— Так... Напевно, просто здалося.

У двері зайшло ще кілька людей, і дівчина поспішила до них.

Робота швидко втягнула її у звичний круговорот. Замовлення, усмішки, дзвін чашок і короткі розмови з відвідувачами не залишали часу на дивні думки.

— Ласкаво просимо. Що будете замовляти?

Молода пара біля входу переглянулася, вивчаючи меню, а Кассандра терпляче чекала, постукуючи ручкою по блокноту.

Проте відчуття чогось неправильного не зникало. Воно ховалося десь на краю свідомості, мов настирлива скалка. Дівчина раз по раз ловила себе на тому, що прислухається до навколишніх звуків.

— Велике лате й два круасани, будь ласка.