Глава тринадцята. Те, чого б не мало бути

«Кров завжди впізнає свій вогонь.»
 

Світ миготів перед очима. Яскравий спалах світла, шепіт, шум дощу. Сон поступово відступав від дівчини, залишаючи після себе гіркий присмак. Вона розплющила очі.

Біля вікна, підперши підборіддя рукою, стояла Ізабель. Вона дивилася на тихі краплі дощу, що стікали по склу. Поруч у кріслі сидів Олівер і читав книгу. «Веріті». Дівчина пам'ятала, як він купив її після того, як допоміг вибрати подарунок для Іззі.

— Води?

Голос ліворуч привернув увагу, і Кассандра повільно повернула голову. Джошуа простягав їй склянку води.

— Дякую.

Вона прохрипіла й скривилася від відчуття в горлі. Наче їла розпечене каміння.

— Що сталося?

Вона оглянула світлу палату міської лікарні й зробила ковток теплої води. Кілька крапель впало на руку, миттєво випарувавшись. Напевно, тут було дуже спекотно, хоча дівчина й не відчувала температури.

Вона машинально потерла пальці один об одного. Шкіра здавалася сухою й гарячою, ніби кілька годин пролежала біля багаття.

— Ти знепритомніла. Лікарі думають, що це було через біль.

Ізабель присіла на край ліжка, склавши руки на колінах.

У голові сплив спогад про вогонь і очі, що дивилися з нього.

— Мабуть.

Вона зробила ще один ковток, змочуючи горло. Уже було трохи легше, хоч голова й здавалася втричі більшою та ніби ось-ось мала відвалитися.

Вона не стала розповідати про дим. Про голос. Про відчуття, ніби хтось дивився на неї із самого центру полум'я.

— Чому ви всі тут?

Вона подивилася на кожного по черзі, затримавши погляд на колишній подрузі. Та привідкрила рота, щоб щось відповісти, але її перебив Джошуа.

— Було відчуття, що ми тут потрібні.

Олівер відірвався від книги й коротко хмикнув.

— Він змусив нас приїхати майже одразу після дзвінка.

— Неправда.

— Правда, — спокійно відповів Олівер, перегортаючи сторінку. — Ти мав такий вигляд, ніби збирався винести двері приймального відділення.

На обличчі Джошуа майнуло роздратування, але сперечатися він не став.

Хлопець поклав руку на ковдру, під якою була нога Кассандри. Ізабель насупилася через цей жест і відвела погляд, зустрівшись із палаючим вогнем в очах Касс.

— Тобі краще?

— Начебто. Вам не варто було приходити.

Дівчина поклала долоню поверх руки Джошуа. Їй хотілося роздратувати Ізабель. Зробити боляче так, як колись це зробила вона.

І відчула, як Джошуа напружився та прибрав руку.

Наче дотик обпік його.

На кілька секунд у палаті повисла незручна тиша. Навіть дощ за вікном ніби став чутнішим.

Кассандра повільно підняла погляд на Джошуа.

Він дивився не на неї.

На свою долоню.

Наче теж щось відчув.

— Що таке? — насупилася вона.

Джошуа швидко стиснув руку в кулак і похитав головою.

— Нічого.

Але з того, як напружилися його плечі, Кассандра зрозуміла: це була неправда.

 

Її залишили на ніч у лікарні, щоб переконатися, що все гаразд. Лікарів збентежив її стан — вона була бадьорою, шкіра перестала бути сірою, а Кассандрі страшенно хотілося їсти.

Але найбільше їй хотілося додому, а не спати на цьому незручному ліжку.

Друзі хотіли залишитися до вечора, щоб розважати її, але їй не хотілося, щоб вони витрачали на неї свій час.

Особливо Ізабель. Вона все ще злилася на неї через події навесні, але водночас почувалася винною. Їй бракувало подруги. Дівчини, яку вона вважала ще однією сестрою.

Задзвонив телефон. На екрані висвітилося ім'я сестри — Марі.

— Привіт, крихітко!

Схвильований голос сестри пролунав на тому кінці лінії з перешкодами.

— Привіт. Зі мною все добре.

— Знаю. Ти знову не їла чи що?

Зазвичай Кассандра серйозно стежила за своїм харчуванням. Багато овочів, мінімум шкідливої їжі та газованих напоїв. Але після аварії апетиту майже не було, і вона помітно схудла.

— Їла. Просто голова закрутилася.

— Мама сказала, це через ногу?

— Найімовірніше. Так безглуздо опинитися тут удруге через неї.

Дівчина тихо хихикнула. На тому кінці зв'язок почав ще більше тріщати.

— Якщо ти щось зараз казала, я тебе не чула.

— Я... шшш... подзво...

Зв'язок обірвався. Кассандра спробувала передзвонити, але виклик одразу перекидало на голосову пошту.

Марібель жила у Франції. Кілька років тому вона вступила там на дизайнера і зараз проходила стажування в якомусь модному журналі. Вони готувалися до скорого показу нової колекції.